Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi вої.
Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з їхнiх уст увi снi зривались раз у раз слова.
— Ладо! Ла-а-адо! — пристрасно шепотiв воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Воїн цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав.
— Матiнко! Отче! — чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбної Мокошi. I зараз вiн торкнувся її рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи.
Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi — з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками — така проста, але й таємнича, дуже рiдна, а водночас i страшна.
— Ти поможи менi, Мокошо, поможи! — прошепотiв Микула.
Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один воїн.
Вiн пiзнав-це був воїн їхнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячної ночi, Микула тихо засмiявся й запитав:
— Не спиш, чоловiче?
— Не спиться, — вiдповiв воїн i зiтхнув. — Думаю про україну свою.
— А ти звiдки сам?
— З Новугорода.
— Довго, мабуть, їхали?
— Не дуже... Взимку виїхали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.
— То скажи вже тодi, — запитав Микула, — як тебе звуть, чоловiче?
— Радиш, — вiдповiв чоловiк.
— А мене Микулою.
— Добре, — промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!
Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула.
— Ти, — промовив вiн тихо, — мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський.
Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити.
— Де вже нам до гриднiв, — сказав вiн, — а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?
— Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, — рiзнi люди бувають.
Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша:
— I як у вас, у Новугородi?
— Так, як i скрiзь...
— Платите дань, чи як?
— Дань платили ранiше, — одверто признався Радиш, — i було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань i свої князi, i київськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi немає...
Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав.
— То як же тепер, без данi? — пошепки запитав Микула.
— Ще важче... Урок та устав...
— То й у вас посадники є?
— Є, Микуло.
— I тiунiв маєте?
— Аякже...
— I вiрники наїжджають?
— Наїжджають. Даємо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям.
— Щось затягло мiсяць, — промовив, поглянувши на небо, Микула. — Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало.
Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав:
— I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди?
— Не витримують, — вiдповiв Радиш. — Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять.
— I тебе били? — хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.
— Били.., — так само тихо одповiв Радиш.
— Так скажи ж — куди ми йдемо? — пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула.
Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв:
— Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко.
Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша.
— Обсiдають нашу землю, — нiби сам до себе говорив Радиш. — Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодiї... От i платимо оброки й устави...
Радиш помовчав i кiнчив:
— Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гадаєш, Микуло?
— Я думаю, Радишу, що розiб'ємо ромеїв... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв.
На цьому розмова їхня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув...
А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв.
Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди.
Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед воїв чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе.
А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорїгги, якi це дорогi слова! Київ i Новгород, а як близько вiд людини до людини.
От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись.
Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила їх i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi.