— Чули ви, бояри й мужi, — починає княгиня, — печенiги нiби заявились у полi?
— Чули. У землi Сiверськiй i Переяславськiй, — лунають сполоханi голоси.
— А де князь чернiгiвський Оскол?
— Я тут, княгине!
— Вийди сюди...
Князь Оскол виходить наперед i зупиняється напроти княгинi. Це не старий ще чоловiк, небiж князя Iгоря по сестрi Горинi, мужу якої, Ратомиру, князь Iгор i подарував Чернiгiв.
Але як несхожий Оскол на свого батька, що вiрно служив Київському столу, не раз ходив з князем Iгорем на рать i загинув, захищаючи його в землi Деревлянськiй.
Дивиться княгиня Ольга на Оскола i думає: багатий, дуже багатий князь чернiгiвський, хто знає, у кого бiльше в скотницi* (*Скотниця — скарбниця.) золота, срiбла й рiзних скарбiв — у неї на Горi чи в нього в Чернiговi.
I не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращi землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий, думала, буде князь чернiгiвський, мiцним буде стiл Київський.
От i помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може вiн задовольнити своєї жадоби, насипає скотницi, збирає землi, перетiсує* (*Перетесати — поставити своє клеймо, печать.) лiси, замикає гони.
А от землi Руської не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi* (*Дiтинець — фортеця города.) на Чорних горах, має численну дружину, знає, що нiхто не пiдступить i не вiзьме його там. Та й кому Чернiгiв i вся Сiверська земля на завадi? Не на Чернiгiв, а на Київ цiляться вороги — з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тiльки й думають, як би одiрватись вiд Київського столу, з другого — в'ятичi, що й днесь не визнають зверхностi Києва.
А на схiд вiд Чернiгова — Дике поле, печенiги. Знiме князь Оскол свої сторожi по Сейму — от i вiдкритий печенiгам шлях до Києва.
Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi тому був у Києвi князь переяславський Добислав, скаржився, що налiтають i налiтають печенiги на його землю, просив пiдмоги й пожалування для себе, воєвод, бояр, волостелинiв. I мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.
— Князю Оскол, — промовляє суворо княгиня. — Чому не стримав печенiгiв на Сеймi, адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем i Остром, могли дiстатись i до Києва.
— Матiнко княгине, — спроквола й тихо вiдповiдає Оскол. — Налетiли печенiги з поля нагло, не самi iшли — нiби якась сила їх випирала, щити — хозарськi, мечi — грецькi, як можу я один супроти Вiзантiї, хозар i печенiгiв стояти?
— Супроти Вiзантiї й хозар стоїть Київ, ти стережи в полi печенiга.
— Матiнко княгине, — скривджено каже Оскол. — Поле — широке, Сейм — глибокий, сторожа стоїть на горi, печерiг скрадається яругами...
— Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече став, не токмо мене — сiверян рятуєш.
— Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi, Острi...
— А ти дай землi людям по Сейму. I над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе береже...
— Не маю вiльної землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине.
Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi палати. Там, за Днiпром, над самим обрiєм нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд — рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд неї, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння.
— То як скажемо, мужi й бояри? — запитала княгиня.
— Дамо землi князевi Осколу, — пролунали хрипкi голоси. — Нехай захищає Руську землю.
— Чи згоднi?
— Згоднi.
Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд неї на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою звиток шкiри й перо, сказала:
— Пиши, ларнику... Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу...
— I бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, — вставив князь Оскол.
— I бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, — згодилась княгиня. — Тiльки бережи Руську землю, Київ бережи.
— Бережу, матiнко княгине, — голосно промовив Оскол. — Моя сторожа вже прогнала їх далеко в поле. I не допустимо, не допустимо до Києва повiк.
Але княгиня була все ж неспокiйна.
— А може би, мужi й бояри, — промовила вона, — послати за Київ дружину в поле?
— Лiпше, княгине, лiпше, — загомонiли мужi.
— Пошлемо дружину, — сказала княгиня, — а поведе її княжич Святослав з воєводою Асмусом. Чуєш, сину?
— Чую, — промовив княжич Святослав i вклонився матерi.
У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк — в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для
ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.
Найбiльше з них вражав один чоловiк — старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив — замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини.
— Це ти, Полуяре? — запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого.
— Я, матiнко княгине! — крикнув, почувши її голос, Полуяр i повалився їй у ноги.
— Встань, Полуяре, — сказала княгиня. Вiн встав.
— Говори!
У палатi настала така тиша, що чути було, як вiє вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр.
— Ранньої весни, — почав вiн, — як пам^ятаєш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Києва-го-рода, щоб дiйти до Верхнього Волока* (*Верхнiй Волок — мiсце, де з Днiпра перетягали лодiї до Волхова.), спуститись Доном, переволокти подiї до Iтиля-рiки* (*Iтиль-рiка — Волга.) i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми їздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким — торгувати, з мечем — захищати межi. Так їхали й ми з великим добром — моїм, твоїм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.
Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течiї Десною й Сеймом, як волокли подiї вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину.