Ще ніколи, думав Олелько, тітка Лара не була такою зловісною, такою мстивою як Ерінія, такою натхненною.
Мабуть всі це відчули і настала мовчанка. Випито ще раз келихи за приводом дядька Сашка: час розлуки таки настав. Дементій вже підкотив коляску під кружґанок. Коні були вороні; один із них був нещо давно куплений у графині Плятер; він басував, метеляв лютою гадючою головою, бив копитами, по його чорних клубах воронність текла срібним іскрінням. Дементій ляснув пугою, його екіпаж і другий за ним [бо всі не змістились] плавко покотились по алеї, до воріт. Ті, що залишались, стояли ще довго на Ґанку, махали хустинами, хтось серед челяді, яка зібра-рась на подвір'ї, хлипнув.
Увечері в усій господі було пустельно і тихо. Не вгавав тільки безжурний цвіркун.
... Другого, соняшного, ясного дня Рославичі треба було покидати і Олелькові та тітці Катрі. Йому треба було подавати документи до університету, тітці Катрі готуватись до вступних іспитів в політехнічному інституті. Вона з самого ранку сиділа біля рояля і сповняла увесь будинок раз бравурними, раз мінорними акордами, неначе прощаючись.
Олелько вийшов у сад, проходив стежками повз жовтіючі кущі порічок і агресту, під яблунями і грушами, на яких вже наливався рясний плід, пройшов доріжкою попід липами, аж до куреня, де сидів дядько Сила, посмоктуючи люльку, попрощався з ним і подався до перелазу, у другий кінець саду. Десь далеко співали полільниці, між деревами вже почало снуватися сріблясте бабине літо. Олелькові не хотілося виїздити: надто прозоре, надто синє було це небо, срібноросяно роздавалися отави, далі аж до гаю слався дим від вогнів, що їх палили чабани, надто дзвенючо лунали чиїсь далекі голоси в селі і в садибі, наполегливо клекотіли веселики.
Це літо минало, майнуло, немов спломеніло. И Олелько тільки тепер, стоячи біля перелазу, збагнув, чим воно було для нього. Всі речі, всі справи стали ясніші. Обрії розсувались, блакитніючи і співаючи. Ще ніколи не було у Олелька такої щемучої туги за тим, що вже ніколи не повернеться, а водночас ще ніколи не п'янила його така захлистуючо-бадьора радість. Радість із мужніння, що так суворо відкидало все зайве, все те, що ще вчора було такою рахманно солодкою кволістю. Він начебто переступав поріг з незламною постановою йти, не збиваючись ніде, своїм шляхом. Плоха юність прощалася з ним незримим поцілунком-леготом, вона видалась така смішна, така недовершена і боязка, перед ним було лише майбуття — нехай невідомо-таїнне, нехай невблаганно-жорстоке, але неминуче.
Олелько підійшов до самого ставка. Плакали лагідні лілеї, тягнучись за течією, попід вербами, між осокою дзюркотів лінивий потік, рибки викидались золотіючими скалками, шугали і скрекотіли прозорі коники-вертуни. По чорній воді плавав лебідь, дикий лебідь, що залетів сюди із своєї дороги. Він сокотав, не помічаючи Олелька, вигинав сніжнобілу шию, чепурився, стріпував крильми, на яких шелевіли перли-ни-краплини. Була в цьому шляхетному птахові, в його гордовитих очах і велич і невимовна туга, трагедійність.
Була в цій лебединій з'яві неземність, неозорість просторів, з яких він злетів і ними ширяв — величний гордий птах, може той зоряно-сріблистий птах із сузір'я Лебедя, що тихими ночами так приязно мерехтіло на оксамітному безмежжі неба. "Це ж нам рідний птах, — подумав Олелько, — символ шляхетно-уродженого роду Рославців, гербу Лебідь..." І він голосно засміявся. Лебідь раптом стрепенувся, озирнувшись — хтось порушив його самотність, — настовбурчив пір'я, вигнув гнучку шию, розгорнув широкі крила і, плавко знявшись над чорним затоном, над плесом, крізь яке сочились золоті проміні, шугнув геть у вись.
Став осамотнів; тихо шепотілась осока, далеко на кладках, за парканом, баби вибивали прачами хустя. Над лілеями закружляли барвисті метелики. Птацтво верещало у верховіттях лип і тополь.
Олелька покликано. Вже мабуть бричка чекала його перед ґанком, тітка Катря обірвала останній акорд. Мабуть його чекав батько, розмовляючи з Де-ментієм; на ґанку стояла мабуть мати, тримаючи за руку непосидющу Гальшку. А що скаже бабуня — Оксана Олексіївна? Може таки подарує йому на прощання перстень, що його викували для неї в'язні із своїх кайдан у Зерентуї або в Нерчинську? А що скаже ще йому тітка Лара? Може тільки посміхнеться до нього чорними стрілами очей, однією мовчазною змовою з ним закута як кайданами, однаково приречена до безнадійної жаги...
"Прощай, саде", — сказав собі в голос Олелько і пішов швидкою ходою до будинку, — прощай мій саде, прощай, крихка юносте...
Кінець
Епілог
Над Тясьмином, Россю, Синюхою, Ужом і далі, де Десна і Сойм та Єсмань, схиляються явори й осокорі і шепочуться між собою. А над Дніпровою сагою, де Хортиця і вгору, де Суботів, Чигирин, Черкаси, шумлять дуби, золоті левади леліючи. Дуб там дуба додолу клонинь. Від дубових гаїв, що, може, витривали тисячеліття, іноді зостануться три дуби, але ще й розлогі й дужі, бо чий тільки кінь при них не попасав? Може, для того і шерех густого віття і злото левади і хвиля Дніпрова — один день, порви-стий і бистрий, а для іншого — вічність. Синьою шаблею розкроїв молодий місяць степи і лани, осяяв ріки — бистриці, абож і лагідні як посміх красуні — молодиці, а тихою сагою — тільки лебідь крильми зашарудить.
Гордошиїй пливе той лебідь, сріблом брязнуть лише краплини на розкриллі. Молодиком осяяний, як серпом у жнива, лебідь той біло-сніговий — чарівничий, далекий шлях його: по бистрицях, по сагах, по затонах, по всій Українонці. А на шовковому шнурі тягне він за собою у дзюбі килим гаптований, ружа-ми і волошками уквітчаний, а на килимі тому — характерник, козак та ще й на бандурі виграє. І сулія з медом-оковитою біля нього і шабля дамаської сталі у посрібленій, битій ізмарагдами піхві і сагайдак із стрілками за плечима і око лукаве і вус чорнявий. І знає він своє — виграє. А це, лебедоньку, пісня осьта-ка:
Максим — козак Залізняк, сам із Запорожжя, Ой виїхав на Вкраїну як повная рожа...
А не він один, мій вірний братим. Ще за ним пливуть, виступають на зелен беріжок іншії друзії: 1 Гнат