Це мораль хижаків, мораль вовків, озвався Василь Михайлович.
Можливо, бо треба протистояти вовкам, які віками не голубину мораль нам пропонували. Дарма, що цієї голубиної моралі було у нас досить, бо бач, народ наш сумирний та тихий, усіх милував, любив, усім скорявся почавши від варягів і татар та й своїх княжат, всім їм ніс у ралець своє голубине серце, навіть і відповідну філософію викохав. І навіщо? Щоб з того серцелюбного холопа, що стелився до ніг литовським і польським магнатам та ще й під опікою наших аж надто милих нащадків козацької старшини та нобілітованої шляхти, які за шмат гнилої ковбаси, тобто за титули і маєтності продавали Україну королям і царям, які кожної хвилини готові були зрадити і віру і націю батьків, виховався у степах чорноземної України та у вишневих садках отой лінивий та покірливо-ідиллічний Солопій Черевик, оспіваний так солодко нашим таки добродієм Гоголем...
— Гоголь і про інше співав, озвалася пані Ольга, — і про Тараса Бульбу незломного лицаря...
У хвилини проясніння, — жорстко сказала тітка Лара, але миліші та й придатніші для його кар'єри у Петербурзі були саме оті Солопії Черевики, сини Малоросії-України, яка, мовляв, лише співає, гуляє та витанцьовує. Ні, дорогі, надходить час, коли того вже не буде...
А що, може якийсь Новий Град буде? — зтдли-во вкинув дядько Сашко, — новий Сіон, чи як?..
Не тільки може, але таки буде. Тільки не ви з Немиричем збудуєте той Новий Град. Збудують її сили тієї доби, що нехтує голубиним воркуванням нарешті, доби, яку, коли хочете, називайте вовчою...
Усе ж таки я волію нашу старовинну добу, голубину добу, сумовито промовив Василь Михайлович.
Всі замовкли і слухали цвіркуна, що заспівав під полом. А тітка Катря, що тихенько грала Патетичну сонату, лукаво позирнувши на тітку Лару, невинно пр оде кл я му вал а:
...Не цвіти ж, мій цвіте новий, Нерозвитий цвіте, Зов'янь тихо, поки твоє Серце не розбите...
Всі засміялись.
...Третього дня, під вечір, в рославицьку садибу, зараз після похорону дідуся-полковника, який пройшов скромно і тихо, бо приїхали тільки найближчі друзі і знайомі, наспіла вістка про жалобний похід із лісу. Пара круторогих волів везла труну, вкриту китайкою, квітами та вінками. Попереду йшли сільські діди, несучи хоругви, за ними поступали попи і дяки з довколішніх сіл, бо рославицький піп побоявся. Волів вели люди з-за шоси, а поряд з труною і за нею йшли старі і малі, парубки і дівчата, все село Росла-вичі та й з навколішніх сіл сунула непроглядна, мовчазна юрба, яка в міру того, як похід посувався, зростала. Труну везли з Козаччини, тряскими лісовими дорогами, потім греблею, на якій вгинались і підважувались колоди, а там ледве витягали мажу з труною з болота. Згодом похід спрямувався хвоїною у
Смідинський ліс, у Зорянку і вийшов повагом на луги і лани, понад ковбанею, попри вітряки. Чітко різьбились у сонці роги волів і хоругви. Біля трьох верб на перехрестю і над криницею, похід, минаючи садибу панів Рославців, вибрався на старий тракт.
Пані Ольга, Оксана Олексіївна, тітка Катря стояли на ґанку. Пані Ольга помітно хвилювалась, що з цього всього вийде. Дядько Сашко дораджував післа-ти кінного вістовця у Межиріччя по драгунів, всі інші були ні в тих ні в цих. Василь Михайлович зачинився в кабінеті, панна Інна приймала валеріянові краплі і ходила збентежена по вітальні, деякі гості, що були на похороні дідуся як Гуляницькі, Підгірські, Шима-новські почали поговорювати про переглянення зброї, тітки Лари не можна було дошукатись, вона певно теж усамотнилась у своїй кімнаті.
Олелько пішов аж до воріт. Садиба як вимерла. Потойбіч батрацькі чвораки бовваніли сліпими вікнами. Глухо шуміли тополі. Десь як на те здіймався вітер — верховик.
Власне Олелько хотів приєднатися до цього походу. Тріадо був такий же його як і цих людей. Тріадо був не мужицький і не панський, він був нічий і усіх.. Його дух вітав над цими садами й ланами, над лісами й трясовиннями, він плив із білими хмаринами, шумів тополями, котився з течією Гориня. Він належав цій усій землі висушеній до тла, порепаній, гудю-чій, сповненій глухим рокотанням. А вона була й тих з-поза шоси й з хуторів і лісника Вакули й чабана Сака й Рославців, бо одні й другі споконвіку нею приречені.
...Скрипіла мажа від ваготи. Може це важило квіття, ще не зв'яла, ще пульсуюче земними соками, може це важила труна Робесп'єра-Тріада, міщанина Не-чипора Кулика, як було записано в протоколі слідчого, велетня з Тендерської коси, варнака, юродивого на розпуттях. Може його м'язисте тіло, лите з бронзової паді сухого літа, сплетене з жил — дубових ко-ріняччів, було ще важче по смерти, ніж за життя. Ремиґали воли й везли мажу, вгрузаючи в сірий пил. Ішли дядьки, сивоусі, вусаті, з лопатястими бородами, ішли без шапок. Ішли й співучі дівчата — висока Ганка й русява Христина й смаглява Василина, несли вінки, вінчаючи своєю уродою пам'ять того, що колись казав Олелькові про своє "божевільне прагнення жити". Ішли, зітхаючи, причитуючи шептом, молодиці й баби, підбігали діти. И Олелько, що хотів було вийти вже на дорогу й приєднатися до цього походу, збагнув, що йому не стало б у ньому місця. Може не тому, що Тріадо таки був вже поготів і тільки їхній — осьцього раптом пробурканого, раптом прозрілого села, — в ніякому разі тепер він не був Рославицької садиби, але тому, що його, Олелькова, поява осьде була б глумом, наївною витівкою. Ніхто не повірив би йому, ніколи в світі не повірив би, що він — Олелько, інший від тих пихатих панів з Волківців, Стрибежа, Вщижа й Тернівки, що забили, таки забили Тріада. Ніхто не повірив би, що він в їхній жалобі — з ними. Бо інша була кість і правда і жалоба його, а інша їхня — мужицька.
Похорон проходив повз щільно зачинені білі ворота, повз навислі над парканом вишні й яблуні. Люди йшли мовчки, вони навіть не дивились у той бік, але скрип мажі, шерхання ніг по пилюці, голосіння й причитування були лиховісні як вітер-верховик, що гнув верховіття лип і тополь. Олелькова грудь защеміла тупим болем — він зрозумів, що він помилявся, болісно помилявся: крізь віко труни глузливо посміхався до нього Нечипір Кулик, от бачиш, я таки їхній, а зовсім не так як ти гадав: ваш і їхній, а от ти, паниченьку, не їхній таки поготів, хоч і не зовсім ваш, не панський.