В свою чергу, Василь Михайлович, що пильно слухав його, похитав головою.
— Я, признатись хотів би, щоб ти був інженером: такий наш вік, ти ж знаєш. Невідомо чого ще тобі доведеться зазнати. А письменником? Ти хіба не знаєш, яка гірка доля письменника? Та ще й незалежного, вільного? Чи стане тобі таланту на те все, чи сил стане, скажи? Ти пам'ятаєш, як я тобі читав Шекспі-ра: там гірка порада тому, хто хоче "шпаги схрестити з сильними цього світу?" Та чи здатен він на це, розваж?..
Олелько дивився в зелені просвіти листви, в палаючу вже смарагдовою бурею хащу; вовтузились шпаки; важко пролетів сполоханий чорний птах; заблудилась, кружляла в кушах тремка козуля; відкривалось високо, в розгойданих, усміхнених верховіттях безхмарне небо.
...Гучки підіймали звіря. Роги грали. Ловці йшли трьома-чотирма колами, що торкались обводами, в глиб Смідинського бору, Волянського яру, Вщижсь-кого урочища. Звір уходив, наливши зікри кров'ю. До самого полудня навіжено дзявкотіли собаки, рвучи кабанів. Перші постріли впали зі стоянок над Яром, де були ловчі Немирича. їм озвалися вінчестери й берданки поляків, що заходили з Вщижа; гучки підняли не лиш кабанів, але й стадо сарн у глухому куті Смідинського бору; але сарн пропущено, кабани йшли на убій. Рила у них були довгі, не раз на одну третю цілого кадовба, осмолені від пробування в хвоїні, щітина, якою терлися об сосни, зліплена смолою, ствердла як крем'яна броня — її іноді не брала куля. Кабани йшли стадами, роз'юшені, ронячи піну, в оскалі закручених кливаків, вели за собою молодих, рвали собак, підкидаючи їх рилами, розпорюючи їх іклами. Лісник Вакула, зажертий на кабана, вдруге малощо не потрапив під кабанячі ікли, коли б не вистрибнув на дерево. Капітана Абазина поранили в ногу, суддя Зеркалич і пан Яненко утікали зі стоянки, куди очі ведуть, не стримавши кабанячого натиску. Стріляв Василь Михайлович, пан Корсак, полковник Монтовт і той лисавенький, пуцулуватий пан Шимановський, від якого ніхто не чекав такої снаги. Дядько Гуляницький, русявий велит, з бородою на два боки, гремів у Волянському Ярі: там на нього і його товаришів вигнано найлютіших вепрів, мабуть тих, що колись мало не вбили лісника Вакулу й зорали картопляне поле, біля трьох верб. Не відставала й його дочка з тіткою Ларою. Пані, здебільшого, відразу, при появі звіря покидали рушниці й бігли у Ва-кулову лісничівку, та там сиділи, ждучи обіду. Панну Інну, не дивлячись на потрійні серпанки, немилосер-
дно покусали комарі; тимчасом біля лісничівки вже ношено добичу на дубових гілляках і розносився пах свіжини; пані ахали, оглядаючи вепрів; то таки справді були княжі вепри, що загналися аж сюди із славут-ських борів, а може ще й з Полісся, з радзивилівсь-кої Несвіжчини. Коли Олелько прийшов і собі під лі-сничівку, його взяло омерзіння, дивлячись на тучні туші кабанів, з вишкіреними рилами, чорнобрунатні, безрухі й закривавлені вони лежали під лісничівкою. Було в тому видовищі, в гавканні невгомонних пойнтерів і гончаків, в ще дальшому рокоті переможних рогів, в зеленошумній луні дубового бору — марево давнини, невблаганої як темні дії княжого Погорин-ня. Олелько не стріляв ні разу: йому безпересталь ввижались зікри кабана, що безнадійно, в смертельному одчаю, вибіг із зеленої хащі, а собаки вгризлись йому в шию й в спину, висіли на ньому — батько поклав його подвійним пострілом; увесь день хвалили його за таке цільне око.
Не обійшлось без нещасть: хлопчик-гучок, утікаючи від стада, спіткнувся об колоду й зломив собі ногу; він тепер лежав у тіні й тихо ячав. Другий мав руку засипану шротовинням. Чабанові Свиридові (тому самому, що про нього згадувала тітка Ганна) кабан роздер кливаком стегно й підобгав під себе, щастя, що не встиг вбити.
Ловці йшли на обід, на зелену, аж золоту галявину. Вони йшли, оточені ловчими, гучками й собаками на припонах; із найдальшого кітла, з Козаччини, приходив пан Немирич, а за ним несли його трофеї. "Проклятий Гатамалята, чортів февдал — чомусь не злюбив його Олелько, — кармазиновий принц, дивись..." Пан Немирич ішов, дійсно, як принц із готичних саг, з широким мечиком при поясі, в ловецькому капелюшику з перцем, з гордим підборіддям, промінюючий, слуги несли за ним його рушниці, а він сяяв і йшов, ставив ногу на тушу забитого кабана й видимо хизувався. Тітка Лара йшла поряд з ним, коса вибивалась їй з-під брилика, вона вся палахкотіла й сміялась; "таки вибрала півня" — думав Олелько; півень — вогонь, елемент Жизні, півень — кармазин... А що з подвигом, з її постановою іти за ним?.."
Він, посвистуючи, пішов на лісничівку. Ця розбещена, сповнена пихи, жируюча юрба його нудила, сердила — навіщо батько затіяв цю криваву, нікому непотрібну забаву?.. Гучки відпочивали на галявині.
"...сина Ґонти шукають, а як найдуть?..
"Не бійся, не найдуть, а як найдуть, то хіба не знаєш?.."
"Вужем обернеться, ласочкою...з рук їм вислизне..."
Гучки сиділи під дубчаком, в них були шапки вма-яні листям, щоб звір не бачив. Один стругав палічку, другий дивився, лежачи горізнач, у синє небо.
XXXII
Ще й ще, все пополуднє, лунали постріли. Ліс сахався від них. Зі струнких ясенів падало листя, луна котилась просіками, в димчату просинь і розколювалась двічі й тричі далеким гехканням. Стихало, десь тріщало ломаччя, хтось проторював собі дорогу в ліщині, щось ув'язало, спинялось, сторожко завмирало, рохкало й прожогом, навпростець, тягнучи за собою кривавий слід, як хуртовина ринуло в хащу. А тоді знов лягали луни пострілів, потрійні, продовжні і бір знов трепетав.
Вже не всі виходили в котел: декому, що знітився або докучив собі продирання в гущавині, вже не спішилось; добичі й так було вдосталь. Василь Михайлович і сам залишався проти волі, з ввічливости, як господар, хоч йому турботно було за дім і за справи. Вістовець примчав із садиби, присланий панею Ольгою, бо з дідусем-полковником стало раптом погано, найпевніше, що вмирав. Ішов садом, стежкою й зненацька взявшись за груди, почав хилитись до долу, бліднути, його підхопили й віднесли у флігель; приїхав і лікар, але мабуть це надходила його пора. И Олелькові стало невимовно сумно: дідуся-полковни-ка він любив. Дідусь жив споконвіку у флігелі, був спокійний і смішливий, ходив узімку в бекеші, влітку в чесунчовому кителі, вирізував Олелькові сопілки і наспівував свої пісеньки, старовинні, козацькі, як кавказькі війни, про які іноді розповідав. А тепер ось може дідуся не стало й його кімната у флігелі буде пустувати й нікому буде полити квітів, які він садив під вікном і не почастує він вже більше цигарками дядька Силу біля куреня. Смерть досі оминала садибу в Рославичах і її мешканці видавались Олелькові ще змалку без віку.