Олелько підвів свою голову як вуж: під дубиною гуторили Гримало-Сідлецький, пан Виговський, пан Яненко, що сидів по турецькому, частувався коньячком із плящини.
"...Він — пас, а я загинаю — пароле. На руках у мене ніодного козиря, розумієте, а бестія, яка ж, як згадаю! так і ріже, так і ріже. Ну, розуміється, ваших нема пас. Я підвівся, либонь блідий як смерть — купа золота передімною. Божественно зрікаюсь, ви розумієте — людини пошкодував. Куля в лоб, тільки те й лишилось йому. Гроші ж скарбові, я це знав..."
Це говорив басом, важким, як ця нічна імла, полковник Монтовт. Слухачі позіхнули. Ця історія розповідалась вже не раз.
"...така зубрівка, добродію ви мій, тільки у нього, у того собачого сина, "Під трьома кленами"..." "А що скажете про калганівку, яку дають у Ходики?" "Мед, пане суддя, сущий мед..."
"...як ви знаєте, п'ятнацять років судились ми за межу, що від Тернівки на північ, аж до князів Сангу-шків. Князь Роман — відомо, великий пан, що там йому... Але престіж, а я не хотів уступити, а я що? — чи не шляхетноуроджений?.."
"...Ви помиляєтесь, дорогий. Гербу Сугак— нема. Якщо ж шоломом-перами, то це виходець з Річипо-сполитої. Знов же герб Абданк..."
Олелько озирнув знавця гербів: пан Зубок-Мокі-євський, сивавий, схожий на мопса, тримав за ґудзика пана Зеркалича з судової палати, з обличчям як з тіста, білим, пуцуловатим, розпираючим комір.
"Світ — це великий саж — говорив Тріадо — треба зруйнувати його до тла. Порохно сиплеться із сучасних суспільних форм..."
Звідусіль виринали в цій молошній імлі обличччя — пики, мармизи, благовиді, видовжені, отінені сивіючими вусами, як з портретів — бліді (може від умираючої ночі), на кріпких шиях, інші — довгов'язі, на-сліддя виснажених, витончено-розпусних поколінь; обличчя жінок — лукаві, відьомські, просто бабські, розморені, з розхиленими устами... Олелько тоскно озирнувся.
"...син Ґонти ховається в цих лісах? Доки ж, панове, цей ідіотичний міт уважатимете за дійсність? Ніякого сина Ґонти нема й не було ніколи. Народний переказ, легенди зручно використані агітаторами, з якими ми не можемо порадити собі, так як і наші прадіди, розмагнічені й позбавлені волі за розбещеної доби саксонських королів не могли порадити собі з гайдамаччиною..."
Богдан Немирич стояв, опершись ногою об колоду біля вогнища, перекинувши недбало рушницю. Довкола гості пильно слухали його, також Василь Михайлович, пан Крученюк, тітки. Вогонь пестив його вузьке обличчя, грав — відбивався в чорних, гострих очах. "Кармазиновий прінц" — засміявся про себе Олелько; "що ти знаєш про сина Ґонти..."
"...Приреченість наша у постійному опізнюванні, в безсоромному ледарстві. Індустріяльна революція, кажете? Гаразд, робімо її й у себе. Не тримаймося, до чорта, тієї землі. Чи в ній щастя? Це перестаріло!
Даймо селянам багатіти — нехай купують у нас землю через банки, все одно вони нас не з'їдять. А ми освічені, наше визволення в іншому. Україна — нова Америка. Закладаймо заводи, молочарські ферми, олійниці, миловарні, млини, пасіки, рибні стави, але з розмахом, в європейській скалі, за останнім словом науки..."
Кармазиновий прінц був повен завзяття.
"Я хочу тобі щось сказати", — доторкнулась тітка Фламінго до Олелькового ліктя; ходімо звідси далі..."
XXX
Вона ще ніколи не видавалася Олелькові такою замисленою, такою смутною. Він звик до її англійського стилю цілковитої крижаности; ніщо ніколи не могло б її схвилювати. її голос був завжди рівний, посміх — беззгучний, розмова — лаконічна; іноді могло здаватись, що вона достатньо обмежена, коли б Олелько не знав, що це тільки навик, наслідування іншого, чужого світу, що їй чомусь видавався рідним.
"Дивна річ, — сказала вона своїм м'ягким, перламутровим голосом, сівши на пеньку, на одшибі, сховавшись у мряку; — от він говорив про сина Ґонти й я звичайно розумію, що це безглуздя, цілковита нереальність, але мене морочить думка, що ці лови, ці кітли, ці облави не на кабанів, а на нього — сина Ґонти". "Ви знаєте, тітко Ганно, — спалахнув Олелько — й я думав про це саме..." "Й ось цей син Ґонти — продовжувала, чаклувала його тітка, — це Верни-гора, це грізна легенда України. Цілої — як вона велика й хижа. Ось рокоче це грайморе, ось наростають підземні сили, глухий гул росте ярами, байрака-
ми, балками, над Дніпром і над Дністром, а це син Ґонти підвівся, чи не так? Заприсяглися на нього всі, ота гербова мрязь, оті всі Сахни-Устимовичі, Оліза-ровські, Зеркаличі, хай простять мені, губернатори й урядники, оті голубі жандарми, оті яриги й кати й обступають його, кітлом, облавою — ти розумієш? Бо це їхня загибель, а може їхнє сумління, Олель-ку..." "Я не знав, що ви така поетична, тітко"... "Ти багато чого не знав про мене — сказала тітка Фламінго, а тобі я скажу, нікому не скажу, тільки тобі..."
Вона задумалась, стихла, було спломенівши сухим листом. Біліли її руки, скорбно складені, в чорній сукні вона стала ще більше іконною, як і Лара, візантійською, вийшла з палахких сторіччів зради й подвигів, смутків і снаг.
"Чи ти знаєш, що рід наш розколюється, розсипається, Олелько?"
— Мабуть до того йде...
— Вже прийшло — посміхнулась вона; не патети-зуймо становища, такий вже закон розвитку. Ти либонь знаєш, що твій батько у великій біді. Мені його дуже шкода. Він ховає голову в пісок, старається не думати про це, розважити себе гістьми, але, якщо не пощастить, Рославичі можуть піти з молотка. Твій батько втомився в цій боротьбі. И у нього на плечах стільки людей — сім'я, старі, дядько Сашко із своїми гвардійськими навиками, тітки і знов тітки...
— Це сумно, сказав Олелько; він і так продав ліс...
— Він продасть і овруцькі Росошки і чернігівську Бакланівку, і Зорянку, але це краплина в морі. Ціни падають, в сільському господарстві криза, банки позичають неохоче, треба позичати у лихварів, а знаєш на який процент? Векселі й векселі. Правда, й у інших не краще, але це не потіха. Перейти на економію твій батько не зможе, він не глитай, він не потрапить бути експлуататором, а без цього ніякі Харитоненки ні Терещенки не можуть існувати. Ти знаєш, що вони змушують працювати людей по шісняцять годин на добу за злиденні копійки?..