Однак батько Василь Михайлович ввічливо, але рішуче взяв у Олелька рукопис і лиш коротко пояснив, що для прапрадіда Олександра ця плавба з Бріндізі могла б закінчитися великою халепою, коли б не його природна притомність розуму та деяка хитрість, зрештою притаманна всім Рославцям.
Справа була в тому, що на фрегаті "Євпраксія" здійнявся бунт. Капітана Рославця 2-го та інших, які начебто не хотіли приєднатись до бунту моряки-бунта-рі висадили в Санта Круз на Канарських островах, де вони були взяті пілі варту і відправлені до Петербургу. Відбувся суд, прапрадіда визнано невинним, хоч на ділі могло бути інакше. Після цього прапрадід подався у відставку, прожив цілком самотній аж до смерті в глухому сільці Базарі біля Овруча. Ця розповідь ніколи не задовольняла Олелька; він відчував, що реляція криє значно більше, але дібратись до неї було неможливо, бо шкатула, де її переховувано була замкнена на три ключі.
Проте дідок поглядав на Олелька добрим поглядом, неначе хотів сказати: "От бачиш, синку, яка то може бути історія..." В Рославичах бували люди з Базару, вже дуже старі, які ще добре пам'ятали капітана 2-го рангу, бо він жив таки довгенько. Називали його "братіку ти мій", бо у капітана була звичка до панів чи кріпаків звертатися такими словами "От коли б ти знав, братіку мій..." Тоді він мабуть щулив свої хитрущі оченята і Олелько мимоволі уявляв собі, як стоїть він на покладі з далековидом у руці, як матроси в пасмистих полотняних штанях кидаються до нього з кортиками і як вихоплює він з-за пояса пістолета та наказує першого з ряду бунтарів повісити на реї... І скриплять реї і напинаються вітрила і щезає "Свята Євпраксія" в імлі, іде в далекий, безконечний рейд і не вертається вже ніколи...
Колись, у дитинстві, всі ці портрети безмежно хвилювали Олелька. Але тепер вони швидко навівали йому смуток.
Все це давно минуло, існувало тільки умовно; ці всі відшумілі життя не залишали нічого. Олелько не відчував ніякого зв'язку з цими людьми-привидами і навіть міг би здивуватись, коли б хтось нагадав йому, що аджеж у ньому є якась частка цих давно неіснуючих предків. Може навіть, за законом спадкового чергування, його життю судилося бути повторенням життя котрогось з тих мовчазних портретів, доброго чи лихого — не в тому справа. Ні, просто він ловив себе на думці, що стає якоюсь мірою чужим у цьому будинку.
Під полом вовтузилася мишва, осмілена тишею. І де вони були всі, жителі цього тихого дому? Чи не прагнув кожен з них, хто був у ньому, визволитися і собі від якоїсь приреченості? Гілля каштану зазирало крізь завіски. Будинок був дуже старий. Нашарування підвалин вели в далеку давнину, адже мулярі знаходили під час ремонтів цеглини, печатані ініціялами давно забутих предків, перших будівничих цього будинку. За кожного покоління Рославців він добудовувався і змінявся, розростаючись в нефоремну, громохку брилу.
А всежтаки це був химерний рід, не такий як усі. Ось і це сучасне, хочби і батькове покоління. Здавалось: тверезе, визволене з приреченості минулого. Не було тієї жаги, тих поривань, Але, навіщо йому, наприклад, дали оце чудернацьке ім'я — Олелько, яким може називалися пращури в 16-17 сторіччях? Або його сестрі ще дивовижніше ім'я — Гальшка, що віддавало також прадавніми лицарськими часами. Для батьків це либонь була романтична примха, але для нього — в школі, поміж людьми — привід до ніяко-віння, адже в календарях не було таких імен, хіба що на надгробниках з давно відгомонілих століттів.
Може це була примха матері — Ольги Антонівни, що твердо вірила в незнищальність традиції, у владу минулого не лиш над сучасним, але й прийдешнім, у містичний зв'язок всіх мертвих, живих і ненароджених, що власне творить націю, право, наперекір всіляким зайдам, бути господарями цієї древньої землі. Може це й було потрібне в ці поліття передгроззя. Рославці не були зайшлі. їх прапращурі — утікачі з Чорногори, після битви на Косовому полі, княжата і воєводи, ще в 14 сторіччі були нобілітовані польськими королями і твердо осіли на цій землі. Споконвіку сидять Рославці на Стародубівщині, на Глухівщи-ні і Сівершині, на Волині і від діда-прадіда — по кужелі під Переяславом і під Гадячем. .Старовинний їх будинок під в'язами здавен у Києві, недалеко від Ді-тинця. Тепер навіть над Інгулом сидять Рославці. Колись, на початку минулого століття якийсь секунд-майор Рославець з десяткою кріпаків вирішив вийти у Причорномор'я, а то в Таврію, на нові землі, але дійшов тільки до Інгульця, та, чи знітився, чи запив, але так і осів над тихою сагою і далі не подався.
Кебетний, залізний рід, а от талану немає. Замолоду великі сподівання, повно аспірацій, а дійдуть Рославці до зрілих літ — марнуються наче якийсь біс вступає в них, нівечить всі задуми. А тоді вривається льот, тоді тихшають, нишкнуть, буденіють і вже абияк доживають віку, десь там у борах Глухівщини, у розлогих садах над Убортю, там, де бистрина Інгулу і степові вітри, де балки над Сулою.
"Годі тіней, геть з пращурами", шепоче сам до себе Олелько і йде геть з бібліотеки, з цього володіння привидів. Мишва тихне. В амфіладі пустельних кімнат відлуння його кроків. З тієї синявої тиші, що пахне чебрецем і звіробоєм, Олелько виходить на круж-ганок. Розпрозорюється передполудне.
Але ще роси висріблюють трави, квіти щолиш повертаються до сонця. За брамою, за шляхом, на тому дворі порикують воли. Десь у селі клекоче веселик і в'ється над гніздом.
Олелько сперся на сповите плющем поруччя круж-ганку і дивиться, що діється навкруги. На доріжці, біля волоського оріха Парфен, парубчак у вилиняло-му картузику, босий, тримає за узду огиря, чорного, аж лискучого з білою цяткою на чолі. Він зветься Мурат. А кружґанком, натягаючи рукавиці, проходить тітка Лара. Вона стає в стрем'я, сідає в сідло по дамськи; вона в довжелезній чорній спідниці, білій блюзці і в чорному брилику на бакир, що сповитий сірявим шарфом. Мабуть це їй до лиця.
Може поїдеш зі мною, Олельку, я їду в При-слинське, до твого батька...
"Ні, — відповідає ліниво Олелько, — я йду на річку".
Як хочеш, — тітка Лара прищулює насмішкуваті очі. Парфен задивився на неї. Тітка Лара справді виглядає лепсько, як на картинці в журналі. Кінь її нетерпляче починає перебирати ногами, басувати. Тітка Лара круто, на місці, обертає коня і зразу ж, ще під оріхом, так що гілля може здерти їй брилика, мчить до воріт. Собаки відводять її дружним гавкотом. Олелько ще дивиться хвилину їй вслід, як вона з конем щезає в куряві, а тоді йде в дім, сам не знаючи чого, нагору.