у непевному, юнацькому вальсі з довгою як тика, панною Зоєю, одною з чотирьох дочок сусіда — полковника Монтовта, з сусідніх Восьминог, з золотокосою, пухкошокою маленькою кузинкою Гуляницько-го, але це його ніяк не розважало; він видавався собі неймовірно незграбним, ведмедювато наступав на черевики своєї дами й покинувши її, був безмежно радий, шо це в суті речей безглузде вертіння по кімнаті, скінчилось. Цікавіше було спостерігати інших. Автім він тут мало кого й займав — панни, навіть ця наймолодша Монтовтівна з синім бантом в косі й уста-ми-трикутником, і кузина Гуляницька були старші за нього й трактували його ще як хлоп'я. Інші й поготів: страшенно весела пані Лала, що була замужем за старшим від неї на багато літ, богатющим, але по вуха в боргах — Шимановським, сусідом з Нижніх Волківців, як говорили між собою старші "метелик спурхуючий" з квіткою в кучерях; чотири сестри Монтовтівни: Міра, Зоя, Ада, Марина, всі — як казала пані Ольга, аж пищать за женихами; всі три тітки й ще дальша ніж Гуляницька, родичка — романтичної вдачі, як казали, й мистецьких зацікавлень, недавно з Парижу — панна Інна Рославець, ніхто ним не цікавився, ніхто не звертав на нього уваги.
Всі вони, на возах, бриках і в фаетонах поз'їздилися після полудня, сповнили дім і всю садибу гомоном, подалися грати в крокета та в "серсо", що, як казали, стало цієї весни модним у Відні. Інші гойдалися на "гігантах", які дядько Сашко та пан Мирослав збудували в садибі, ходили на луги дивитись на рославииький табун, нанесли з полів і лугів копицю квітів, а ввечері, — було бо Івана Купала, — пішли на річку, де палено вогні й стрибано через них; плели вінки і пускали по річці, вчинювали неймовірну метушню. Всі панни були миловиді, трояндно-свіжі і щебетливі, може ніхто, крім Олелька, не спостерігав їхніх невеликих хиб — загумінкової маніжности, дітвацької вередливости і невинної зальотности. Але ті хиби не були такі великі. Були це здебільшого дочки старосвітських поміщиків, багатіших і бідніших, або всілякої повітової знаті, виростали серед лісів і садів у глухомані, ніякими важливими справами не цікавились, мріяли тільки про женихів, з якими б вони танцювали кадриль та "па д'еспань" на губерніяльному балі, що бував раз у рік, переглядали журнали з модами і, тільки деякі з них, читали сантиментальні романи та вибиралися на вищі курси у столицю. Іншою була й панна Інна, що трималася осторонь, за що її називано "зломаною лілеєю". Найбарвистіша була пані Лала і Олелько . іноді, крадькома, зупиняв свій погляд на її стрункій і гнучкій постаті, коли вона пробігала повз на своїх бистрих ніжках, а її зальотний сміх і низький голос навіть бентежили його — це була розцвіла, пишна айстра.. її грайливий сміх лунав серед присмерку, в саду, посріблілому від роси надто принадно, надто зазивно. Чоловік пані Лали, порося-чорожевий, лисий пуцулуватий панок, що залишався завжди біля картіжного столу грати у безконечного преферанса, ненароком зауваживши свою дружину в гроні кавалерів, надміру розбавлену і розвеселену, добродухо гукав до неї крізь синій димок своєї сигари: "Лалусю, уважай на себе". Мабуть не вважатиме, думав Олелько. В ній тупотіла вольна душа степової кобилиці, що гасає серед високих трав.
Панна Інна, далека родичка, що вперше здалека загостила в Рославичі, не брала участи в іграх, ні в будинку, ні в саду; здебільшого вона самотньо сиділа на кружганку і курила безперервно цигарки з довжелезними мундштуками. Обличчя її було продовгасте і бліде, очі прижмурені, зеленясті, якими вона іноді спильна придивлялася так, що ставало аж моторошно, її мабуть подекуди боялися, хоч поважали, але мало хто насмілювався порушати її самозаглибленість. Дехто вважав її надто гордовитою, інші вбачали в тому нахил до себелюбства і прагнення бути не такою як усі. Однак, як Олелько переконався, вона просто була не з того довкілля. Вона малювала, писала вірші, жила по столицях, водилась, як з неприхованим презирством говорила Ольга Антонівна, з якимись літераторами — декадентами. 1 нічого в ній нема із "зломаної лілеї", думав Олелько, і в тих віршах Франсуа Війона чи Ередіа, які ця його кузина проказувала так співучо, не було нічого декадентського. Просто, вона не була цікава юрбі, а їй не була цікава юрба. В пошуках саду, що мерехтів од світел розгуляного дому, чітко різьбився Іннин профіль і як відблиск стилетів схрещувалися цезури її віршів. Може вона Сапфо, подумав Олелько, тій також відповідали тільки хвилі, б'ючись об скелі. Доля поетів — самітність, а в ній їхнє могуття.
Вечеря була шумна — Олелько чудувався, як його мати, без усякої допомоги тіток, могла дати раду такій навалі гостей: покоївки літали як угорілі від льодовні до кухні, крутили морожене, збивали до снігової піни білки, куховарки на тлі палаючої кухонної печі, нагадували відьом з "Макбета"; на стіл безугавно з'їзжали миси з зайцями, перепілками, гусями й на кінці столу засідала мабуть виснажена пані Ольга, а проте пишно розцвіла, молодиста. Пито шипуче вино, яке дядько Сашко називав Аї, пив і Олелько й воно хрустально-крижано вдаряло в голову. Панни хихотіли ізза кожної нісенітниці й Олелько, зиркнувши на батька, подумав, що мабуть і він називав їх про себе дурними гусками. Автім, може й ні, бо Василь Михайлович дивився на світ не з-під ока, а значно щиріше ніж Олелько. Кучерявий дядько Петрусь, що таки був ці дні чимсь заклопотаний, разом з неодмінною Оксаною Олексіївною розпочали були черговий спір відносно якоїсь ціммервальдської програми, але з цього нічого не вийшло. Статочні панове пішли в сумежну кімнату грати в карти, а тітка Катря, що
пишалась цього вечора в зовсім одчайдушній, хвилясто-голубиній сукні, рвійно, як би визволяючи срібно-падний потік у скелях, заграла віденський вальс. Повз Олелька майнула райдуга панянок, вони спалахнули від вина й від рвійного роялю, кавалерів хоч було небагато, але кожний був щирозлотий; пані Лала, зрештою зовсім не з метою кушення, але правом гу-берніяльної ґрандесси, й може навіть з неприхованою симпатією, сама запросила Василя Михайловича. Він борюкався, оберемкувато чіплявся за крісло, відмовлявся, але врешті не зміг і коли, обійнявши впіл пані Лалу, пішов у тан, то всі аж ахнули й дали місце — так як танцював Василь Михайлович не танцювали й гвардійські офіцери. Олелькові стали аж сльози в очах — йому стиснулось серце за батька, що він таки справді надзвичайний, а такий завжди тихий, такий іноді непомітний. Найбільше подобалося юрбі гапіїв, що стояла під вікнами вже давно, знаджена гомоном. "Рославицький пан танцює, от дак танцює, куди тим — куцим..." Інші, старі й молоді, стовбичивши попід вікнами, що метали довгі смуги світел у сад, розважали над уродою гостей. Волковецька пані, яку звали чомусь "зозулькою", подобалась богатьом, рото-роззявно, але і не без глуму; інші обрали злотокосу й маленьку Гуляницьку, але, в істоті речей, більшість водноголос визнала, що панна Лара — найгарніша. Так як з чоловіків подобався дядько Сашко, можливо, ізза його мундира, що тісно облягав стан і дзенькоту задьористих острог. Він, коли Василь Михайлович, зробивши кілька кругів з Лалою, віддав її у руки кавалерів, незабаром показав себе в мазурці. Тоді навіть панове з другої кімнати, кинувши карти, вийшли подивитися: це була мазурка, яку тільки Рославці вміли танцювати. Дядько Сашко зміняв дам, розпочавши з тією ж панею Лалою, що кружляла довкруги нього як злотопера пава, потім з панною Гуля-ницькою, що зоряно висяювала в голубіні, потім з