З ЩОДЕННИКА ТІТКИ ДАРИ
Дивно, як пристало до нього ім'я Тріадо. Хто знає, як він виглядав той юнак Тріадо? Який він бував? Не залишилось нічого по цьому мистцеві — мнихові, що примандрував із візантійськими майстрами у Київ, щоб прикрасити святу Софію. Може, малюючи фрески в притворі, отих святих з суворо-глибинними очима,чи скоморохів із сопілками або конюхів княжого гіпподрому, цей далекий, згублений в віках Тріадо, мимохіть, а то й свідомо, втілював у них свій образ замріяного юнака-філософа. Може був він аскетично блідий, зжертий жагою знання й любомудрія, а зовсім не мускулистий атлет-гладія-тор типу Спартака чи вождя рабів, що повстали в Бо-спорському царстві — Савмака? Може одне й друге передавалось і йому — нашому Тріадо: й лукавство дворянина з кубла змий — палацу Теодори і Кон-стантина й геленська туга за гармонією тіла, наснаженого свобідним духом і дикість збунтованого раба. Богдан Немирич, слухаючи моїх розважувань, тільки сміявся: "Цей ваш Тріадо, що ви його оточуєте якоюсь поетичною легендою, не більше як хитрий варнак. Зрештою, як Олелько розповідає, він і сам себе так величає. Це представник темної й драпіжної юрби, небезпечніший тим, що йому дано природний розум і деяке, невпорядковане знання, яке наситило його всю істоту сумнівами і похітливим прагненням бути тим, чим він ніколи не може бути. Це — син Півдня, але не того творчого й божественно-могутнього, а Півдня злої, тванної сили, що завжди руйнувала всякі починання великого Ладу. Образово кажучи, це — Аріман, чорнобог. Не хотів би я того, але в випадку подій, осьтакі типи будуть рости у мас мов гриби по дощі. Будуть жорстокі, самовпевнені й грізні. "Чому, пане Богдане, спитала я, — революція остаточно завжди наховстує сліпе бунтарство й спрямовує себе саму в річище позитивного". "Так буває, сказав він, але справа в тому, що такі типи, тобто анархо-нігілі-сти, бачать позитивну програму революцій саме в сліпому бунті без цілі". Але навіщо таке злосливе тлумачення? Чому не пояснити появи таких от людей тим, що тільки потворність існуючої системи породжує осьтакі звихнення людських доль? Скільки талантів таїться в народній стихії! Скільки поярмлених, неошліфованих, збитих з пуття талантів! Коли б Тріадо жив у інші часи й серед інших відносин, то може те, що сьогодні в ньому бурхає сліпою пристрастю, волею до знання й творчости, спалахнуло б струнким, довершеним твором? Пан Богдан має на це відповідь: "Погорджую усім, що повзає, ненавиджу все, що походить від юрби. Кожна система однакова, кожний устрій і кожна влада тотожні в їх істоті — хотіти наказувати. Справа юрби — слухати. Хто не може піднестися понад юрбу, той нехай зливається з нею, стає часткою її темного, кошлатого єства. Мене не цікавлять ці маси, ні так званий народ. Мене цікавлять "королівські сини", ті, що покликані володіти і вміють наказувати, чи в політиці чи в мистецтві. Маю співчуття до всіх цих слиняво — й сльозоточивих гуманістів, соціялістів, народників і як їх ще звати. Спасення людства не в них. Світ є достатньо старий і ніколи не міняється. Ні завдяки змінам династій, ні завдяки змінам способів виробництва. Один закон є вічний, в який вірю: це — нерівність. Одним суджено в колисці ще бути "королівськими синами", а другим — споконвічним погноєм, тяглом, натовпом..." "Чи обов'язково ті ваші "королівські сини" мусять бути блакитної крови?" "Не обов'язково, але здебільшого. Переємство поколінь, навіть у зовсім вигасаючій і дегенеруючій гилці, таки мусить, при відповідних обставинах, проявити себе. Аристократ може втратити все, може злитись з юрбою поготів, але його може протверезити й винести одне слово, від якого прокидається й мертвий: влада". "А всі інші слова й гасла?" "Вони важать лише тоді, коли служать утвердженню "королівських синів", вони зміняються з епохою. Наша епоха втомлена теревенями утопістів і слабодухих. Удар французької революції по носіях вічних ідей і гасел тобто аристократії був надто сильний, щоб вони, рятуючи себе, не розплилися в проповідях рівности й братерства, соціалістичного фаланстеру й інших підлабузнювань до невідучої юрби. Щоб відродити аристократію, людство й світ, іде епоха, в якій цей увесь мотлох словес буде похований. Юрба буде поставлена на її місце, людина позбавиться своїх прикрих фетишів: милосердя, братерства (з ким і в ім'я чого, скажіте? З вошивим Пла-тоном Каратаєвим і в ім'я його подертого постола?), всієї тієї соціялістично-гуманістичної гнилизни? "Королівських синів" буде покликано до нещадности й дії, все одно якої. Може одні з них — оновлене все-світянство, скажімо, стануть на чолі якоїсь велитень-ської армії типу армії короля гуннів Атиллі чи Та-мерлана, призначених тільки до деструкції — не перечу їм; я вибираю не спалахи, хоч і які ефектовні, а гранітне слово: володіння. Я хочу, щоб "королівські сини" вели за собою легії й когорти вибраних, за якими плестись будуть маси або під копитами їх коней вигибати — нехай! Я хочу, щоб було піднято з пилу те, нині запльоване й зогиджене, що крізь всі віки світило кращим із кращих і мурувало цивілізацію Европи, між нами сказавши, єдину творчу і дієву, а це є: честь крови і племени, святість грунту, де лежать кості предків". "Вам ввижається якась весна племен, — відказала я йому; може Гензерих, може Святослав..." "Приблизно, так. Весна найрвучкішої хвилі ку подій, осьтакі типи будуть рости у мас мов гриби по дощі. Будуть жорстокі, самовпевнені й грізні. "Чому, пане Богдане, спитала я, — революція остаточно завжди наховстує сліпе бунтарство й спрямовує себе саму в річище позитивного". "Так буває, сказав він, але справа в тому, що такі типи, тобто анархо-нігілі-сти, бачать позитивну програму революцій саме в сліпому бунті без цілі". Але навіщо таке злосливе тлумачення? Чому не пояснити появи таких от людей тим, що тільки потворність існуючої системи породжує осьтакі звихнення людських доль? Скільки талантів таїться в народній стихії! Скільки поярмлених, неошліфованих, збитих з пуття талантів! Коли б Тріадо жив у інші часи й серед інших відносин, то може те, що сьогодні в ньому бурхає сліпою пристрастю, волею до знання й творчости, спалахнуло б струнким, довершеним твором? Пан Богдан має на це відповідь: "Погорджую усім, що повзає, ненавиджу все, що походить від юрби. Кожна система однакова, кожний устрій і кожна влада тотожні в їх істоті — хотіти наказувати. Справа юрби — слухати. Хто не може піднестися понад юрбу, той нехай зливається з нею, стає часткою її темного, кошлатого єства. Мене не цікавлять ці маси, ні так званий народ. Мене цікавлять "королівські сини", ті, що покликані володіти і вміють наказувати, чи в політиці чи в мистецтві. Маю співчуття до всіх цих слиняво — й сльозоточивих гуманістів, соціялістів, народників і як їх ще звати. Спасення людства не в них. Світ є достатньо старий і ніколи не міняється. Ні завдяки змінам династій, ні завдяки змінам способів виробництва. Один закон є вічний, в який вірю: це — нерівність. Одним суджено в колисці ще бути "королівськими синами", а другим — споконвічним погноєм, тяглом, натовпом..." "Чи обов'язково ті ваші "королівські сини" мусять бути блакитної крови?" "Не обов'язково, але здебільшого. Переємство поколінь, навіть у зовсім вигасаючій і дегенеруючій гилці, таки мусить, при відповідних обставинах, проявити себе. Аристократ може втратити все, може злитись з юрбою поготів, але його може протверезити й винести одне слово, від якого прокидається й мертвий: влада". "А всі інші слова й гасла?" "Вони важать лише тоді, коли служать утвердженню "королівських синів", вони зміняються з епохою. Наша епоха втомлена теревенями утопістів і слабодухих. Удар французької революції по носіях вічних ідей і гасел тобто аристократії був надто сильний, щоб вони, рятуючи себе, не розплилися в проповідях рівности й братерства, соціялістично-го фаланстер*у й інших підлабузнювань до невідучої юрби. Щоб відродити аристократію, людство й світ, іде епоха, в якій цей увесь мотлох словес буде похований. Юрба буде поставлена на її місце, людина позбавиться своїх прикрих фетишів: милосердя, братерства (з ким і в ім'я чого, скажіте? З вошивим Пла-тоном Каратаєвим і в ім'я його подертого постола?), всієї тієї соціялістично-гуманістичної гнилизни? "Королівських синів" буде покликано до нещадности й дії, все одно якої. Може одні з них — оновлене все-світянство, скажімо, стануть на чолі якоїсь велитень-ської армії типу армії короля гуннів Атиллі чи Та-мерлана, призначених тільки до деструкції — не перечу їм; я вибираю не спалахи, хоч і які ефектовні, а гранітне слово: володіння. Я хочу, щоб "королівські сини" вели за собою леґії й когорти вибраних, за якими плестись будуть маси або під копитами їх коней вигибати — нехай! Я хочу, щоб було піднято з пилу те, нині запльоване й зогиджене, що крізь всі віки світило кращим із кращих і мурувало цивілізацію Европи, між нами сказавши, єдину творчу і дієву, а це є: честь крови і племени, святість грунту, де лежать кості предків". "Вам ввижається якась весна племен, — відказала я йому; може Гензерих, може Святослав..." "Приблизно, так. Весна найрвучкішої хвилі