І ви звичайно, — промовив Олелько, — якщо б це було нині, були б пішли слідами вашої прабабки, Емілії Плятер...
Не знаю, — сказала замислено вона, — моє серце розколене. У мене дві вітчизни — Україна і Польща. Та ще й третя — Італія, ви не забули?..
Вона взяла Олелька за руку і повела на засклену веранду. її рука тремтіла. Газони в парку переливались барвами. Смарагдно яріла трава, тихо перешіптувались водограї. Біля статуй Діяни і Актеона ходило стадо пав. А за тополями і кипарисами голубіла заславецька далечінь, як степ рівна і вільна.
— Зрозумійте мене, — прошепотіла з'ява, — у мене дилема? З ким бути? Емілія Плятер, моя прабабка, боролась за волю для цих палаців, для магнатів, для цих пав. А Ґонта був за тими, що отам, у тих хижах...
Вона причинна, подумалось Олелькові. А з'ява засміялась.
— Ви граєте на бандурі?
— Ні, — прошепотів Олелько, — такий самий причинний.
Який же ви козак?
Я й не козак зовсім...
— Правда, ви не схожі на козака. Козаки всі такі як Гонта: брови чорнющі, чуб в'ється, на устах скептичний усміх. Ви не Гонта.
Павич крикнув. Олелько зніяковіло мовчав.
— А як вас називати, золотокучера?
— Мене звати Вероніка. Але я не подам нікому хустини, навіть Христові, щоб обтерти смажне чоло. Я не терплю мучеників. Називайте мене Вера, тобто правдива. Але я не правдива, я зрадлива...
Олелько зашарівся, це все було маячінням, він не знав що сказати. Зовсім як у Гоголя, подумалось йому, так як Андрій Бульбенко, що потупив очі перед полячкою-панночкою і зрадив вітчизну. І за те, за цю золотокосу з'яву, батько Тарас його вбив. Русяво-со-лом'ястий кучер дівчини, що стояла поряд з ним, у сонці, на веранді, в перспективі цього чудесного парку, черкнув його скронь. Він сахнувся. З вітальні його покликано так, начебто визволено з якогось неймовірно солодкого полону.
"Веро, прощавайте", — прошепотів він і йому було шкода йти звідси, з цього русявого полону, від цього причинного посміху йти геть, назавжди, без вороття...
... Табуни басували в загороді, а коли конюхи
ляснули довгими батогами, огирі й кобилиці прищулили вуха й присіли на задні ноги. Одкинено ворота, пронизливо заіржали передні, що на них напирали однолітки й тоді вирвались на луги як хвища. Олелько й батько аж стали в бричці на одшибі. Дементій зацмокав і собі, Гадюка тужливо заіржала. Білі, сірі в яблуках, червоні й чорні, гніді й булані, коні мчали радісним вихрем. Статочні жеребці вигинали круті шиї, що вилискували як крукокрилля, інші гризлися, як потвори з далеких діб, вишкірюючи зуби й викочу-чуючи алмазні очі. Ті, які ще не знали ніколи сідел ні заліза узд, звивалися дибки. З'під чвалуючих копит кім'ями вибивалась земля разом з травою й все настирливіше, все радісніше іржання вже роздавалось по всьому лузі, ішло аж до чепурного узлісся. Олелько ще ніколи не бачив такої маси коней. Він як і батько на мить забув про все й не зауважав, що й він сам вигукує і накрикує, полонений грозою блискучих ту-ловів, цих пекельно-гарних голов, цих ніжних і сильних ніг. Це було дозвілля найшляхетніших тварин, що знали досі тільки тепло сонця й вологість сочистих трав. Може це були найлюбіші, бо ще найвіль-ніші друзі цієї землі. Може в жилах, що набрякали під тонкою як атлас, тремтячою шкірою цих тварин, бурлили найкращі соки віків, перетворені в горду, палаючу кров. Може коні, що вже затихали, оточуючи тахнучим алюром зелену скатерть луга, були колись прекрасними богами цієї країни золотіючих трав і сивої тирси?
... Поверталися додому тією ж дорогою. За бричкою бігли приторочені огирі, що їх купив батько, багряно-чорні, вогневі, до краю ображені, що ув'язнено їх волю.
А подобаються тобі поляки, тату? — спитав Олелько, все ще заворожений русалчиними очима.
Національність про це ніколи не вирішає. Чи вони поляки, або Бог їх зна' хто, важливе, щоб люди були людьми, а все інше — справа другорядна. Ти ж знаєш, якого друга, поляка Зиґмунта Сєраковського мав наш .Тарас Шевченко? Одчайдушний народ — поляки, люблю їх за це. Хоробрі до нестями, на рожен лізуть. Але що з того — не реалісти, приречені до невигойного романтизму, це їх губить...
Батько зірвав свого кравата й розщібнув коміра, закурив цигарку, димок попнявся в голубінь. Батько глибоко вдихнув польове привілля.
— А ті, що ми у них були?
Ет, мамутове плем'я, — відповів батько своїм думкам, — ці всі княжата і графове — людці мізерні. Колись вони були орли — з гусарськими крилами за плечима, шугали по степах наших, під Москвою і Віднем були, від моря до моря Річпосполиту свою відвойовували. А за царські ласки, за помістя, за титули, всю славу свою знівечили. Тепер це не квіт нації, а безбатьченьки-космополіти. Для такої графині Париж, Карлсбад, чи Віші, ближчі ніж Польща. Живе ось таке потороча на Україні, а спитай її, чи знає вона щось про неї, про тих, що її поять і годують та збагачують?
А от Вероніка казала, що Україна — її друга вітчизна...
Дівча либонь з кебетою, — посміхнувся Василь Михайлович, — щось у ній відізвалося. Графи-нині предки — Чартери йські були_колись православні. Славетний рід, а нині спустошений одірваний як гілка від дуба. Та й Бог з ними, — нахмурився Василь Михайлович, — ми їм не рівня, хоч і ми могли б за нобілітації та за королівські привілеї продати й віру й національність... Відплатиться це колись, ох, і гірко відплатиться...
Він задумався як і Олелько. Обабіч дороги лишались полум'яні маки і сині волошки; стелився за бричкою петрів батіг і будяк. Дудніли коні копитами, торкаючи крем'янистий шлях, роздимались у чвалі їхні ніздрі і чорні гриви, на клубах різьбились графи-нині тавра.
Олелько думав, що осьтак, ланами, покидаючи чавунну браму і насторожений палац з колонами і водограями, — ген у вольні степи, де шелестить тирса, повз Рось-ріку і її скелясті береги, мчить його зеленоока з'ява, онука повстанців, правнука малиновогру-дих уланів, що штурмують нездобутні батерії Сомо-сьєрри...
Це літо було шкварне, яре як полумінь. Такого літа давно не бувало. Лани золотіли передчасно; в садах паленіли ранні яблука; напрочуд буйно розквітали квіти; на лугах буяли шовкові трави. Співучо-безжурний був той червень.