Шепіт ближчав, замережаний вривчастим, краденим усміхом. Олелько спинився, обійнявши стовбур старезної груші. З теміні вийшли тіні і подались спрокволу у глиб саду. Може до альтани в глухому закутку, де вовтузились дрозди, ятелі, синички.
Шепіт був влесливий, але наполегливий, хтось відповідав вривчасто, приглушено, але підкорено. Це були Тріадо і Мотря. Вона йшла, залишаючи смугу на срібній росі. Тріадо обійняв її за стан. В цій блакитно-блідій тиші саду й вона з'являлась як мана: її обличчя медузи-опириці було світюче. А варнак, — думав Олелько, — ступає біля неї немов владар і нашіптує їй свої спорзно-бісівські умовляння...
Олелько прожогом побіг геть. Щолиш біля ґанку він спинився, сів на сходах — з вікон все ще далеко в сад стелилась сумбурність голосів, — охопивши голову руками. В ньому зривалась нестримна і невгамована жага, але за мить потахала — йому хотілось плакати. Він знав, що це не були ревнощі. Це була тільки загибель мрії, витканої з імли його саду.
XVI
Олелько їхав з батьком у Заславець. їхали навпростець, найкоротшим шляхом, ланами, лісами, перелісками; світило добряче сонце, віяв легкий вітрець. Він раз гладив, раз роздмухував ниви, видував білу Олелькову сорочку із срібними ґудзиками, підпояса-ну поясом з пряжкою, школярську. Бричка котилася по м'якій пилюці, бралася легко під гору, Дементій іноді постьобував коней, що нетерпляче відмахувались скрученими хвостами, парскали від ранішньої вільготи. Олелько любив цих коней, вони завжди дружно ходили в парі, гнідо-червоні, з білими лисинками — Гадюка і Пава, гордовито вигинали шиї.
Олелько огорів у сонці, виглядав здоровіше, його нещасливе кохання ще іноді щеміло, та й кому було говорити про нього, бо він сам забував про це, бродіння бо з рушницею по лісі, прогулянки з тіткою Ларою верхи, гра в крокета з паном Богданом були безумовно доцільніші ніж розслаблюючі, юнацькі мріяння. Він навіть закинув на якийсь час читання книжок, що його сердили, стільки бо в них було малоймовірного патякання, старопанянської манірності, що нічого спільного не мало з правдою життя.
Батько,Василь Михайлович знов був інший ніж у повсякдень. Вони їхали по справах до заславецької графині і йому треба було дбайливо поголитись, замінити запиленого кашкета на бриль "канотьє", одягнути твердого комірця та краватку, чого він не терпів, особливо влітку. Він ще був зовсім молодий, хоч срібління на скронях нагадувало про роки і сам він зітхав, кажучи, що краща половина життя вже минула та так швидко, що не встиг і озирнутись. Проте Олелько ніколи не міг уявити собі свого батька старим, а може він був з тієї породи людей, що їх пестить вічна юність і не підкошують нездійснені мрії. А може він просто був нескорений син землі і нічий інший, таких не долали знегоди життя.
Вже Восьминоги залишились праворуч і вже прослалися заславецькі смарагдові луги, що на них випасалися графинині табуни, за сосновим лісом, що підходив до Гориня, за неозорим парком зависочіли суворі башти старого замчища, а далі — химерні, ви-тівкуваті зариси графського палацу, який будовано і добудовувано на протязі сторіччя за примхами його кожночасних господарів. Він білів своїми колонами серед тінистого, розлогого парку, а замок, з якого залишились тільки два оборонні бастіони, та нерушимі, грубезні мури і громаддя похмурої, нежилої споруди, височився на пагорбі, все ще змагаючись з нещадним часом. Це було, як Василь Михайлович розповів Олелькові, прадавнє замчище, що належало до династії Острожських, згодом перейшло до Сангушків, а дедалі яких півтора сторіччя тому до графиніного роду. Цей замок здобував Витовт, його облягав Наливайко, а згодом Богун і Нечай; тут таборував фастівський полковник Семен Палій, спинявся шалений Петро І; тут виблискували шаблі і списи гайдамаків —коліїв. В цьому палаці ночували, проїздом до Ка-нева, і австрійський імператор Йосиф II і "король-ко-ханець" Станіслав — Август, тут переховувались розбиті повстанські загони в 1831 і 1863 роках.
Олелько завжди дивувався всевідучості свого батька. Він колись вчив його математики і фізики, але він знав до подробиць і історію, пам'ть у нього була гемонська, що з однаковою легкістю зберігала хемічні формули і історичні дати, статистичні дані і параграфи цивільного права. Але завжди, коли ще зовсім малим, Олелько дивувався безмірові його знання, батько сміявся і казав, що він, власне, ще дуже мало знає, що нічому путньому не навчився і мабуть не навчиться.
Заславець був зовсім інший ніж Рославичі. "Тут ще поготів февдалізм", — посміхнувся Василь Михайлович. Селяни, побачивши панську бричку, здіймали шапки і кланялися у пояс так що Дементій аж реготав; у Рославичах такого не бувало й за панщини. Парк був за високим чавунним парканом і в'їзди-лось у камінну браму з графськими гербами. Від брами до палацу прослалась довга тополина алея і бричка котилась по бруківці, поки хвацько, як це вмів лише Дементій, спинено коней мов укопаних, перед кружганком.
А в долині напрочуд сумовите і пустельне тулилось село і біліли серед миршавих садків вбогі батрацькі хижі.
Олелько був приголомшений, отетерілий, коли вони з батьком висіли з брички і спрокволу йшли по широких сходах, оточених балюстрадою, де в газонах палахкотіли дивовижні, нетутешні квіти. Обабіч палацу, і за ним, дрімав величезний парк з рівними алеями і доріжками, з золотіючою муравою галявин, з тихим дзюрчанням фонтанів, із декоративними скелями, альтанами, статуями еллінських богів, і богинь м'язистих лучників і дискоболів, замислених красунь.
— Цей парк, щоб ти знав, споруджувано на протязі двадцяти років, — нахмурено, пошепки сказав Олельків батько, коли вони ступали по сходах, а на горі, високі зашклені двері відчиняли їм два лакеї в лівреях, — тут працювали день і ніч тисячі кріпаків, багато з них загинуло від виснаження, каліцтва і канчуків... Вони привозили на волах з Італії стовбури піній і кипарисів з коріннями, щоб їх тут висаджувати, вони переносили брили скель з берегів Гориня, вони вирубували просіки для алей, викопували ставки, джаґанами утворювали в камінюччі штучні печери... Уявляєш скільки труду і сліз це все коштувало?