... Пани думають, що це може конокради або ті, що з Австрії сюди понадилися, та їх половлено, — говорила Мотря, стиха, б'ючи комарів, що злітали на руки і на шию з докучливим скигленням, — а скажи сам, Олельку, навіщо конокрадам підпалювати двори та клуні? Таких розбишак люди самі половили б та стражникам оддали б. Ні, це син Ґонти — той що за бідних людей стоїть і ні за що інше. Його ніколи не спіймають, це вже відомо...
— Який це син Ґонти? Звідки він взявся? Хто це говорив?
Олелько й справді не знав про що мова і навіть подумав, що й він якоюсь мірою повинен бути стривожений, бо й він також був начебто пан. А може це мова про якихсь інших панів?
— Тобі того не слід знати, але я скажу, — Мотря примкнула очі і мовила безпересталі, як причинна, — люди все дочиста про того Ґонтиного сина знають, але мовчать, бо за це тюрма. Він ще молодий, але виростав не тут, а на Волощині, а потім у Туреччині. Коли б пани про це знали, де він був, то ще малим його утопили б, просто в мішок та й воду беркиць. А він до свого строку жив у одного такого турецького старшішого чаклуна. Як прийшов його час, то той чаклун каже йому: годі тобі, каже, синку золотими та срібними цяцьками гратися, годі тобі на сопілці грати та отим батіжком баских коней заганяти. Прийшов, каже, тобі час повертатись у свою дідизну, на Україноньку, мовляв, там тебе, каже, народ чекає. І тоді він, той чаклунище, усе йому розказав, а саме про те, як його батечка, отого Ґонту, пани в лютому бою на аркана спіймали та як потім з нього пасами шкуру дерли і очі білим залізом вибирали. Нічого про те знав і не чув ніколи той син Ґонти, а як почув таку розповідь, то зірвався на рівні ноги і каже: я, мовляв, дякую тобі, то ти мені всю правду розповів, тож тепер шулікою, орлом, полечу, каже, а лютим панам за батька відомщу. Та й не тільки це, але, каже, раз мій батько за народ, за всіх бідних та нещасних стояв і своє життя за це поклав, то й я, каже за те саме буду битись, покіль мого життя. Ось така вся правда про нього...
Проказавши це, Мотря раптом глянула на Олель-ка і посміхнулась.
— А я б, Олельку, коли б тільки того сина Ґонти побачила, дак зразу з ним одружилася б, з ніким, тільки з ним...
Олелько засміявся.
— А якщо б того сина Ґонти спіймали та покарали, то що з тобою було б?
— То я з ним би і в тюрягу і на смерть пішла... От дівчина, — думав Олелько, — яка химерна
сув'язь безглуздя і темряви. Де вибрунчіли ці чудернацькі марення, хто нашепотів їй цих нісенітних казок, як зажевріла в цій глухомані, серед блаженної тиші садів, лугів і лісів, серед людей погідних і сумирних, ця зловісна іскра заімлених як ця тривожна, весняна ніч хвилювань, зачарованості якимсь іншим світом, що не був і ніколи не буде дійсним. Пам'ятав її ще підлітком, дівчам, що бігало за орудками між флігелем і садибою, ажніяк не звертав на неї уваги, бо ж були майже однолітки, навіть не зауважав її, а тільки рік тому, зустрівши несподівано в лісі, сам счудувався, що її зразу не пізнав.
Це було на Колодяжному урочищі, глибоко в лісовій хащі, де від кремезних дубів було аж темно і гілля схилялося над зрубом давнезного і глибезного колодязя, де било, шепотячи раз лагідно (коли у зруб закрадались промені), раз бурхливо-гнівно, підземне джерело. Води з цього колодязя не брали. Казали, що тут колись у давнину було капище, в якому люди молилися ще Симарглові, Дажбогові та Велесові і, щоб облагодіяти їх у гніві, жертвувано їм молодих дівчат та юнаків і вкидано у цей колодязь.
Дзвоники і лілеї росли в Колодяжному. А тоді Мотря з квіткою в косі, сидячи край зруба, де стиха дзюркотіло джерело, радіючи полохливим промінчиком, розповіла йому, що раз у рік, саме перед Юрієм, тутешня князівна, сходила опівночі із замкової башти і скликала вужів з усього Полісся і Погориння і сповзалися вони звідусіль і вилися перед князівною, а один вуж, з золотою короною на голові, замінявся у юнака і з ним танцювала князівна до світанку. Танцювали і вужі, а їх свист і шипіння відлунювали на увесь ліс, на все урочище Колодяжне чудесною музикою.
Може й ти — гадюча князівна, Мотре, — проказав тоді задумано Олелько, — може тобі тисячу літ...
Хіба ні, — озвалась, мов з далека-далека, Мотря, — та ж мені тільки шіснадцять...
Вона й тепер, на перелазі, сміялась вже земним посміхом. Вона дивилась на нього з імли з глумом. Та ж він був ще надто юний, такий нерішучий, несмілий коханець. Від його поцілунків не ставало ні тьмяно, ні п'янко. Вона знала, що не йому пробудити, визволити її жагу з крижаного полону.
Це був ще тільки легіт, що бентежив пелюстки лісових лілей, а не віхола, що нагинає, креше і ламає верховіття дубів так несподівано, так рвучко, що аж завмирає віддих.
Вони пішли сонною алеєю вглиб садиби і Мотря, притулившись до Олелькового ще не мужнього рамені, дивилась поверх тремтливих, посріблених імлою тополь, що відходили шерегом у морок, дивилась як глузливий місяць — Симаргл простелив, як і споконвіку, свою сріблисту стежку на зрошеній траві. їй здавалось, що вдвох, з Олельком, чи з глумливим Симарглом, у хиткому човнику вони пливуть повз мовчазні острівці хмарин.
Дядько Сила ще не спав у дальному куті саду. Він все ще сидів біля вогнища, сердито бубонів, вигортаючи ще яскріючу жаринку. Величезний кажан пролетів, мало що не черкнувшись крилом об дядькову шапку. "А, спламени тебе..." сказав дядько Сила. Пташка в гущавині крон завовтузилась і загомоніла. Бралось на світання.
II.
На світанні таки пішов дощ, але незабаром проясніло і сад аж горів від свічіння діямантових краплин. Черемха пишно розцвіла тієї ночі перед Олельковим вікном, стала ще пухнатішою і запах її вривався в покої. У великому будинку всі кімнати були зранку напрочуд просторі, ще сонно-гулкі, виложені соняшни-ми проміннями. Із своєї кімнати Олелько пройшов у їдальню, де нікого не було, тільки біля буфету і у вікнах, в палкому сонці, аж знітилися, так гуділи мухи. У батьковому кабінеті теж нікого не було; батько, Василь Михайлович вже мабуть поїхав на лани. Тоді Олелько пройшов у гостинну, а звідси в бібліотеку. На цьому крилі дому також було пустельно, а на другому поверсі і в мезаніні ще мабуть спали. Дрімотність пахла тут чебрецем, а недавно вимиті підлоги, накриті доріжками килимів, віддавали сосниною, У вікнах, ув'язнені важкими завісами, наполегливо билось сонце, але надаремно, — всі кімнати були прохолодні, притьмарені, мовчазні.