Вони йшли поряд. Олелько пильно приглядався і слухав чеканеної мови цього добродія. Він міг звертати на себе увагу; обличчя його, хоч і худе, було приємне і мужнє, очі його вигравали, були пронизливо гострі. Перш усього вражала його цілковита несхожість з усіми іншими, хоч тут було багато цікавих облич. В ньому видно було породу, дедалі все більше ушляхетнення минулих поколінь, хоч не можна було сказати, що цей — безумовно, — аристократ робив враження, як багато інших його стану, зжіночіння, безвілля, дегенеративного витончення, порожнечі. Навпаки, в його рисах була твердість, незламність, воля до життя [і мабуть до влади], крицева рішучість. Уся його особистість мимоволі осяювалось якимсь внутрішнім полум'ям, неначе обдана знічев'я жмутом безжальних блискавиць.
— Ви питаєтесь, хто, як я думаю займає тут панівну позицію? сказав, роздумуючи, Олелько, якого мова цієї ще зовсім незнайомої людини, полонила в одну мить, — я гадаю, звичайно — євреї.
-— Ні. — посміхнувся незнайомий, це тільки сповидність. Іудеї — це тільки важіль, нерв, але не духовна міць раси чи нації. Іудеї надто древній народ, щоб мати волю до панування. Панівна сила ось хто, — він показав иалічкою у бік селянських возів, коненят, волів і натовпу в сіряках, у полотняних шароварах, у брилях і у кучмах, незважаючи на спеку,
плугатарі України, хлібороби. Ось вони стоять осьде у шкварному сонці, біля своїх возів, підпершись батогами, повагом проходжуються, ось вони, гадано, такі сонні, оберемкуваті, вайлуваті, але яка телюрична сила криється в них, ви не відчуваєте? Ось
сіль землі, ось основа без якої неможливе життя народу, нації...
Втім Олелька покликано. Його нарешті знайшли тітки і наближались до нього. Панок, що філософував, підійняв бриля. Тітка Лара втішена насамперед Олельком, тільки тепер зауважила цього незнайомого і її погляд ковзнувся по ньому. Дві інші тітки споглядали з цікавістю, вони навіть відповіли незнайомому на уклін. І Олелько зауважив, шо стрінувши погляд незнайомого, Ларині брові зійшлися і, здалось, що в її очах промайнув якийсь незбагнений тремт, німий одчай. Цієї миті Олелько потім ніколи не міг забути і може тільки він один зауважив його. Однак тітка Лара вмить одволодала себе і нарочито сердито покликала Олелька. Молодий добродій знов підійняв бриля, приязно посміхнувся Олелькові і подався геть, щез серед натовпу.
— Хто не був такий, спитала тітка Лара, коли вони зайшли в якусь чепурнішу кофейню поласувати морозивом, той, що з тобою розмовляв?
Олелько знизав плечима.
Це Немприч. сказала тітка Перепілка, бо вона знала в околиці усіх. — це багатий панок, колись представлявся Василькові, він тут не так давно, кажуть, чорнокнижник якийсь...Мало з ким пристає...
Яке неприємне обличчя. промовила тітка Лара, — надто нахабне...
Я б не сказала, — озвалась тітка Фламінго, — навпаки, досить цікаве обличчя. Він подібний до Шеллі або Лєрмонтова...
У Ганнусі всі подібні або до Шеллі або до Лєрмонтова. Куди там! У них обличчя були лагідні, добрі. А цей Немирич, той твій філософ, якщо на когось схожий, то хіба на, кондотьєра Гатамалату або Коллеоне... Розбійницьке обличчя, різке, ' коване, нічого лагідного. Його предки мабуть завойовували цю землю вогнем і мечем... Про шо він з тобою говорив?..
Про те, шо селянство — це сіль землі, рушійна сила і тим подібне, — неохоче промимрив Олелько,
— зокрема тут, на Україні...
Нісенітниці, — сердито озвалась тітка Лара, — селянство ніколи не було, не буде і не може бути, якоюсь рушійною силою в суспільстві. Воно закостеніле, з усіх станів і клясів найбільш консервативне і егоїстичне, здібне тільки до анархічних, безглуздих бунтів. Це всім загально відомо...
А може цей твій Коллеоне чи Гатамалата, — зТдливо промовила тітка Фламінго, — саме й може бути селянським ватажком, міледі...
Тітка Катря та й Олелько попросили ше морозива. Тітка Катря любила поласувати, особливо солодощами.
Отже Шеллі, чи Гатамалата?.. Прижмурила очі Фламінго.
Досить про це, — сердито сказала тітка Лара,
— нідочого займатися якимсь самовпевненим і пихатим паничиком...
— Він зовсім не пихатий, — озвався Олелько, — говорить до речі... А он дивіться — скит! Ви бачили скита, тіточки?
Перед верандою кофейні, дешо оподалік, відставши від юрби, на них дивився спильна якийсь чолов'яга. Він був босий, у сірій, латаній сермязі, підперезаній мотузком, а може у старому, чернечому підряснику.
Цей його жебрацький одяг був рішуче замалий на його кремезну, майже могутню стать. Гиря чорного, блискучого волосся спадала йому на чоло; він був молодий безвусий, і теребив, ніяково посміхаючись, невелику борідку, що завелась у нього на щелепах і на важкому підборідді. Все у ньому було і моторошне і жалісливе; чого він тут шукав на цьому ярмарку і чому, такий молодий і здоровий, що міг би бути добрячим косарем або погоничем, товкся осьде, начебто зовсім сторонній і чужий усім, як неприкаянний у цьому свойому лахміттю? Бистрі були тільки його очі, що дивилися на панянок з неприхованою, неземною розчуленістю. Він зауважив, що й панянки дивляться на нього, підійшов ближче і простягнув руку. "Подайте, Христа ради, панночки — пташечки божі..." Тітка Фламінго прожогом відчинила торбинку і кинула йому монету на брудну долоню. "Це божий чоловік, прочанин..." "Це скит — засміявся Олелько, — йому б тільки турів ловити на аркан, а може це мних Тріадо..."
Лара, зашарівшись, глянула на нього притьмом, з підозрою.
Який мних Тріадо? Що ти верзеш? Звідки це ти взяв?
Тріадо, це був може скитський, може грецький монах, що допомагав будувати і прикрашувати Софійський собор у Києві, — недбало, мов про себе сказав Олелько, — с переказ, шо він малював фрески на стінах собору із скоморохами, що грали на сопілках та вчиняли бісівські ігри. Його начебто скинено з кручі Дніпрової, але не за фрески, але за те, що був лю-басом наймолодшої Ярославни...
1 Олелько вдивлявся в тітку Дару. Вона не відривала очей від того юродивого молодого прочанина; вона закам'яніла, наче влучена перуном, скіснуваті очі її жагтіли і кутик уст раз у раз тремтів. Олелько, схильний до невинного кепкування, озирнувся, щоб ще раз глянути на запиленного прочанина, цього юродивого телепня, як він собі подумав, і йому хотілось похихотіти коштом тітунь. Однак мниха Тріадо вже не було. Він змішався з натовпом.