V
Було Юрія. Звичайно, тоді заєць ще не сховається в житах, а тепер вони й двох зайців сховали б. Рання була весна цього року, сади ще недавно — в паморозі, а тепер — зацвили так раптом і так рясно. В домі лаштувалися їхати на поля. У тому дворі й перед ворітьми на колодках сиділи люди, десь з'явився Яшко — матрос, що не був уже вдома три роки й хизувався між юрбою парубків, носив гармонію-трьохрядку з якимись довжелезними стьожками, а дівчата, по три по чотири, взявшись попід руки, проходжувались по тракті, від самої шоси аж до панських воріт, за-зивно рум'яні й співучі. Деякі заходили у цей двір та сповнювали його піснею так дзвінко, що аж лящало потойбіч дому та котилось, тахло гущавиною старого саду.
...Й-ой-за гайом зелененьким, кру-у-у-тими горами, а-а-а-ми-ги-ги, там стояли гуртоправці, своїми гурта-а-ами...
Пани нічого не говорили на це співання, навпаки, любили його й це гуляння чорнооких та високих дівчат в колірово-пишних, синьо-червоно-зелених юпках, що мели аж пісок, яким понасипано стежки, дзвеніло стоголосо по головній алеї й перед самим ґанком спинялось, завмерши на найвижчій ноті. Там стояли й літні чоловіки й молодиці, а Оксана Олексіївна, двоєрідна тітка Олелькового батька, жінка строгого виду, недавно повернувшись з Іркутського заслання, гуторила з ними, круто підобгавши й схрестивши на грудях суворі руки. Вона звичайно, була одягнена в сіру спідницю й таку ж кохту, була схожа — за Олельковим звичаєм прирівнювання — на індичку, рум'яна, з обвислим підборіддям, завжди невдоволена і глузуюча. Здається, з усіх родичів, вона найбільш прихильна була до брата Василя Михайловича у четвертих, доктора Крученюка, що носив довжезну чорну бороду й десь колись теж сидів у кріпо-сті за революційні справи.
Олелько стояв у вікні гостинної й дивився на це святкове нуртування юрби. Був цікавий і Яшко-ма-трос з лентами, що вились хвацько на заломленій безкозирці з золотими літерами: "Мстисла в", огорілий, нахабний і красивий, займали око й тихі дядьки в свитках і скрипучих чоботях, деякі бородаті, з навислими бровами, широкоплечі, билинні богатирі. Дівчата із Рославич були одна до одної, особливо — співочі; Наталка насамперед з її павиною ходою, з довгими віями, що ними притінювала несміливо очі, але й голос у неї був — золота падь. Інші, подруженьки, й русява Ганка й рум'яна Христина й смаглява Василина так і знали, що на них всі дивляться, дівчата сам квіт. Пройшла й Мотря, накинувши на худі плечі нову, квітчасту хустку, проходжувалась сама.
— Олелько, сказав з дверей батько, візьми рушницю, пройдемось...
Підлітали жайвори, взметувались аж попід рідкі вітрильця хмарин і падали в царину. Луги золотіли лататтям. Стояв навський Великдень, синьодзвонний, хрустальний, відчинивши неба в усі простори.
Собаки — Мінка й Заграй, перескочивши рівчака за тим двором, дзявчали в траві. Олелько оглянувся. На узвишші, в почоті тополів стояла садиба. Високо димились димарі за кронами дерев. Аж перламутровий стояв сад. Юрба, гомоніючи, зосталась біля воріт — веселчата пляма.
— Тут треба було б мостика зробити, сказав Олелько. В рівчаку-струмку рвучко бігла вода, тягнучи за собою водорості, лілеї. Дно було піскове, дене-де аж червоне.
— Та треба було б, — зітхнув батько; багато чого треба було б...
Василь Михайлович ішов перед Олельком, високий і дешо сутулий, з шиєю вже торкненею огаром весняних піль. Олелькові чомусь стиснулось серце. Мабуть, з усіх він найбільше любив таки батька. Він ще тепер був такий міцний, що без труду розгинав підкови. Олелько ніколи не буде мати такої сили, його батько був, мабуть, останнім з богатирського роду Олельковичів, з тих, що ходили на ведмедів сам-один, що може, мовчки, братнім шерегом, шикувались вдарити на литвина чи турка в битві. Олелькові було найліпше з батьком, хоч вони ніколи не розмовляли з собою багато. Чи тепер, ідучи під цим весняним небом, чи тоді як Олелько був зовсім ще малий і вдряпувався батькові на коліна й розглядав з ним прейскуранти чи "Дон Кіхота" з ілюстраціями Доре. Все, що батькове: і кабінет із запахом тютюну і шкури, й простріляна вже літами дубельтівка і високі чоботи, що в них не страшно було бродити й по болоті, все це було наймиліше. И любив Олелько батьків погляд сірих і спокійних очей і його глухий голос і майже безгучний сміх.
— Тату, — сказав Олелько, — коли ми поїдемо на велике полювання?...
— Поїдемо, обернувся батько й зсунув кашкета на потилицю; от все нема часу, ніяк не виб'юся з того всього... А ти не промочиш ніг?
Вони йшли травою, по лугу, луг був пружкий, торфяний, аж вгинався. Ставало, справді, мокріше, що далі ід лісу.
— Нічого, я вважатиму, тату...
1 Олелькові стало неймовірно шкода батька, що він такий заклопотаний і зрештою — безрадний. Назовні все було наче й в гаразді, але насправді — недоладне. Назовні — був екіпаж, що під'їздив новий і блискучий під ґанок, з тільки що вимитими біля колодязя колесами, назовні й батраки приходили що суботи під вікно економа отримувати заплату, але, в суті речі, треба було скрізь ремонту, затікали стріхи і скошувались баркани й всюди було повно розмови про векселі, строки, податки. Рославичі були як і споконвіку, тут народився Олелько й Олельків батько і батьків батько і село було нерушиме, а проте інше, зовсім — зовсім не таке як було. И знов Олелькові стало шкода батька, цього сильного і самотнього чоловіка, що на його плечах усе і стільки людей в домі й всі безжурні, аж до ганебности безжурні, а тільки батько його думає за всіх, бо мусить думати.
Василь Михайлович обернувся й поглянув на Олелька й прояснів, обняв його впіл, бо Олелько вже от-от доходив батькового росту.
Батьку, — раптом сказав Олелько, ким ти хотів бути, коли був юнаком?
Знаєш ким, — засміявся батько, може згадавши себе юним моряком. Я ніколи не бачив моря, я ніде не був, крім Полтави й Києва, але мені поночі й вдень марились секстанти; перша книжка, яка мене полонила, це був опис подорожі капітана Кука й навіть ше й тепер мені постійно сниться виплеск хвилі, якісь острови з пальмами, небо порване блискавками... Мене хотіли було віддати в Морський корпус, але потім це й друге й так зосталось...