Ми ходили городом, а Хіт висмикував і зривав свої чудернацькі овочі й складав їх у кошик, який тягав із собою.
— Поступово ти їх всі перепробуєш, — казав він. — Одні тобі спочатку, певно, не смакуватимуть, зате інші сподобаються відразу. От цю штуку їдять сиру, нарізавши скибочками, як помідор. А цю краще зварити, хоча можна й запекти...
Мені хотілося запитати, де він надибав ці овочі й де вони зродилися, але Хіт не давав мені й рота розкрити: все говорив і говорив про те, як їх готувати, які можна тримати всю зиму, а які консервувати. А потім він дав мені погризти якийсь корінець сирим, і смак у корінця виявився якнайліпший.
Ми дійшли до самого кінця городу й повернули назад, аж тут з-за рогу будинку вибігла дружина Хіта. Мене вона, певно, спочатку не помітила або й взагалі забула про мене, тому що назвала чоловіка не Реджинальд і не Реджі, а якимось іншим, зовсім іноземним ім'ям. Я навіть не стану намагатися і згадувати, все одно не зможу — я і тоді-то не зумів би повторити це ім'я, хоч воно й пролунало всього секунду тому. Бо воно було просто не схоже на будь-що.
Отут жінка помітила мене, перейшла на крок і перевела подих, а потім сказала, що щойно почула по телефону жахливу новину: молодша дочка Берта Сміта, Енн, дуже важко хвора.
— Вони зателефонували лікарю, — сказала вона, — а він виїхав по викликах і тепер нізащо не встигне вчасно. Розумієш, Реджинальд, симптоми нагадують...
І вона вимовила ще одне слово, якого я будь-коли не чув і, певно, більше не почую.
Я дивився на Хіта — і, присягаюся, обличчя в нього зблідло, дарма що шкіра була з оливковим відтінком.
— Скоріше! — крикнув він — і хап мене за руку.
Ми побігли — він до своєї старенної, але досвідченої машини, я слідом. Кошик з овочами Хіт жбурнув на заднє сидіння, а сам стрибнув за кермо. Я сів поруч і хотів зачинити дверцята, але вони не зачинялися. Замок відщіпався, хоч плач, і довелося притримувати дверцята, щоб не гриміли.
Машина вискочила за ворота, немов за нею хтось гнався, а вже шуму вона видавала стільки, що якраз вглухнути. Хоч як я тяг дверцята на себе, вони завзято брязкали, а крила деренчали, і взагалі я розрізняв всі шуми, яких можна чекати від прадавної чортопхайки, і ще якісь — зовсім незрозумілі.
Мені знову кортіло спитатись сусіда, тепер вже про те, що він збирається вдіяти, але ніяк не вдавалося знайти потрібні слова. А якби й вдалося, то сумніваюся, чи розчув би він моє питання за гуркотом і деренькотінням машини. Тож лишалося лише чіплятися за сидіння, а іншою рукою намагатися втримати дверцята. І визнаю, мені раптом почало здаватися, що машина гримотить сильніше, ніж повинна б. Точнісінько як старий неполадний трактор Хіта — той теж торохтить сильніше, ніж годиться будь-якому тракторові. Ну хіба може видавати стільки шуму машина, що так плавко рухається? Як і на тракторі, так і тут я не відчував хоч якоїсь вібрації від мотору, й, незважаючи на гуркіт і брязкіт, чкурили ми дай боже. Я вже згадував, що дороги в нас у долині — і близько не манна, і все-таки запевняю, що часом Хіт вичавлював не менше сімдесяти миль за годину. При такій швидкості ми повинні були б, живучи по правді, вилетіти в придорожній рівчак на першому ж крутому повороті, а машина начебто б лиш присідала й міцніше втискалася в дорогу, й нас жодного разу навіть не занесло.
Ми загальмували перед будинком Берта. Хіт вискочив з машини й кинувся бігцем стежиною, я за ним.
Емі Сміт вийшла нам назустріч, і було помітно, що вона щойно плакала, а взагалі-то вона дуже здивувалася побачивши нас.
Якусь мить ми стояли на ґаночку мовчки, потім Хіт заговорив — і чудасія! — на ньому були обтріпані джинси і ковбойка в плямах поту, замість капелюха — ковтун нечесаного волосся, і проте мені раптом здалося, що він одягнений у дорогий костюм і, піднявши капелюха, віддає уклін Емі.
— Мені передали, — сказав він, — що ваша дівчинка занедужала. Чи можу я їй допомогти?
Вже й не знаю, чи здалося Емі те ж, що й мені, але вона відчинила двері й відступилася, щоб ми пройшли.
— Сюди, будь ласка.
— Дякую вам, пані, — відповів Хіт і увійшов в кімнату.
Я залишився з Емі, вона повернулася до мене, й на очі її знову набігли сльози.
— Знаєш, Кел, їй дуже погано, — сказала вона.
Я сумно кивнув. Чари розвіялися, здоровий глузд почав повертатися до мене, і я вразився божевіллю фермера, який так загордився, що думає, наче він може допомогти маленькій дівчинці, якій дуже погано. І своєму божевіллю теж— чому я застряг на ґанку й навіть не увійшов в кімнату слідом за ним?
Але ось Хіт знову вийшов на поріг і тихенько прикрив за собою двері.
— Вона заснула, — звернувся він до Емі. — Тепер все буде гаразд.
І, не додавши більше ані слова, покрокував геть. Я завагався, дивлячись на Емі й не уявляючи собі, що вдіяти. Потім зрештою збагнув, що я неспроможний щось зробити. І тому вирішив піти разом з Хітом.
Назад ми їхали з помірною швидкістю, але машина все одно бриньчала й гримотіла, як і раніше.
— А бігає цілком пристойно, — крикнув я, намагаючись перекрити гуркіт.
Він злегка посміхнувся і крикнув у відповідь:
— Два дні порпаюсь— день їзджу...
Коли ми дісталися до ферми Хіта, я виліз з його машини й пересів у свою.
— Перегодь, ти забув овочі, — кинув він мені навздогін.
Довелося повернутися за овочами.
— Вельми дякую.
— Нема за що.
Тоді я подивився йому прямо в очі й сказав:
— Знаєш, було б дуже доречно нам зараз дочекатися дощу. Для нас це було би порятунком. Один гарний дощ — і кукурудза вціліє...
— Заходь ще, — запросив він. — Дуже радий був побалакати з тобою.
І в ту ж ніч над усією долиною перепав дощ, гарний заливний дощ, і кукурудза вціліла.
А маленька Енн видужала.
Лікар, коли він нарешті доїхав до ферми Берта, оголосив, що криза минула й одужання почалось. Якась вірусна інфекція, повідомив він. Стільки їх тепер розплодилося! Не те що в старі добрі часи, коли люди ще не бавилися з усіляким чудодійним зіллям і віруси ще не призвичаїлися щохвилинно перероджуватися. Раніше лікарі принаймні знали, від чого вони лікують, а тепер скрізь і всюди — чорта зо два...
Невідомо, чи казали Берт і Емі лікарю про Хіта, але, по-моєму, навряд чи. Чого б то раптом зізнаватися, що вашу дитину вилікував сусід? Не дай боже, відшукається якийсь розумник, що висуне проти Хіта обвинувачення в незаконній медичній практиці, хоча таке обвинувачення завжди неймовірно важко довести. Але балачки долиною поповзли все одно. Мені, наприклад, таємно розповідали, що Хіт до того, як осісти в нас, був найвідомішим лікарем у Відні. Певна річ, в щось подібне не вірю. Та, напевно, й той, хто придумав цю версію, сам у неї не вірив, але так вже в нас у краю ведеться, що вже зробиш.