На єдиній кривій лавочці сидить Ян. Він босий, без сорочки й без картуза. Я бачу м'язи його спини й рук, що переливаються під шкірою рухливими м'ячиками. На колінах у нього Марта. Мені видалось, що її смагляве циганське обличчя якось схудло й зго-стріло. Я відразу не можу вхопити її слів і тільки бачу, що вона обома руками обняла Янову шию, про віщось благає чи допитується, а він, байдужий і впертий, не дивиться на неї.
Я відчуваю зненацька, що мені не вистачає повітря. Я сильно й часто дихаю, і від подиху перед моїм ротом без перестанку полощеться маленький слабосилий листочок. Це мене чомусь дратує, я стискує зуби і з насолодою зриваю того листочка. Тоді починаю розуміти окремі слова, і вони шпигають мене, як шилом.
— Ольга... Я знаю... Ти її любиш, Яне... Скажи ж мені просто про це.. . щоб я почула з твоїх уст.
Мартина біленька хустина лежить біля Янових ніг. Я швидше вгадую, ніж чую, те, що відповідає Ян. Його губи ворухнулись.
— Не-можу я, щоб Ольги... без Ольги...
Я бачу, як темніє обличчя в Марта. І раптом Ян позіхає й ворушиться. Піднімає праву руку, занурює п'ять пальців у своє волосся й одним рухом розстібує їй сорочку на грудях. Марта закриває очі й безсило схиляє йому голову на плече. Тоді Ян встає, і Марта з несподіванки падає на підлогу. З невимовним презирством він дивиться на неї. Всього мить. Потім одвертається, плює й швидко виходить з альтанки.
Я хвилинку чекаю, поки його спина перестала блискати між стовбурами берез і старих яблунь, потім мовчки увіходжу в альтанку.
Марта стоїть навколюшки перед лавочкою й хутко втирає сльози. Вона з жахом і здивовано дивиться на мене й намагається застебнути сорочку. Руки її тремтять, і це їй не вдається.
— Дай, Марто, я... — каже мій голос.
Тоді вона встає й мовчазна, покірна стоїть переді мною. Я застібую їй сорочку й теж мовчу. Враз над самою альтанкою розлягається кування зозулі. Марта здригаьться й хоче вийти. Тоді я міцно беру її за руку й саджаю поруч із собою на лавці. Вона не противиться.
— Марто,— кажу я.— Марто, я все бачив... Вона мовчить, тільки повернула до мене голову.
Я її тихо обіймаю за стан і злегка притискую до себе. Марта не ворушиться й пильно дивиться на мене своїми овечими великими очима. Десь на дні їх іще бренить самітна солона сльоза.
— Марто, — кажу я, — як ти можеш так... так прохати його? І любити такого... такого...
— Пусти! — і вона раптом одштовхує мене.
— Марто, Марто, послухай!.. Але вона йде.. . іде. Вона пішла.
Зозуля вже стихла, тільки так, як і раніше, висвистують і вовтузяться вивільги у верховині клена. ,
Тоді я підіймаю з підлоги білу хустину, що її забула Марта, і виходжу з альтанки.
Я йду, в руках у мене Мартина хустина, я йду й намагаюсь так засвистіти, як вивільги, що виграють на зеленій флейті.
VI.
Явтух мене дивує. Він увійшов нечутно до мене в кімнату й нечутно зупинився на порозі. А коли я запитав, що йому треба, він ніби зніяковів і несміливо попросив прочитати йому газету. Новина! Явтух прохає газети! Що це? З охотою прочитав я йому й з'ясував малозрозумілі місця. Тоді він зідхнув і запитав:
— А скажіть, пане, чи скоро повернеться старе ?
— Що старе ? запитав я.
Але Явтух не відповів. Він раптом зіщулився-маленьке зморшкувате обличчя його ще більше зморщилось, і за хвилинку він мовчки пішов, від мене.
"Що за чудний дід? Що він хоче ?" —подумав я. Над вечір несподівано до мене прийшов Лаврін. Із часу нашої спільної подорожі у вагоні ми стали відчувати чомусь один до одного не то ворожість, не то якусь нещирість. Зустрічались ми з ним дуже рідко та й то на хвилинку, переважно на зборах. Ми .майже не розмовляли. 1 сьогодні візита Лаврінова цілком несподівана для мене. Він раптом, не спитав-, шись, увіходить у мою кімнату й мимрить мені: "Здоров". Кидає картуз із розмаху просто на мої книжки, він котиться через увесь стіл і падає на підлогу.
— Лаврін? — дивуюсь я. — Яким це ти робом вирішив завідати до мене ?
— Ху, спека! — каже він і витирає хусточкою спітніле обличчя. — Над вечір якась задуха. Вночі, мабуть, буде гроза.
— Напевно, буде, — поглядаю я для чогось у вікно.
— Чорт його знає, — раптом каже він, — набридло це мені все до чорта!
— Що саме?
Він хвилинку мовчить і розглядає кінчики пальців.
— Та все. .. хлопці, збори ці щопонеділка, ти ...
— Я ? Чим же це я так набрид тобі ?
— Так, і ти, і Ольга, і всі ви...
— Ольга? — починаю розуміти я. "Он що, голубчику"— думаю. "Так і треба було починати просто з цього !"
— До речі, Лавріне. От ти згадав про Ольгу. Слухай, друже, яка рація була тобі брехати тоді у вагоні ?
Він раптом подивився таким стомленим і, мабуть, болісним зором.
— Брехав, кажеш ? Не знаю. Тоді була правда. Скучно, братішка! Да-а, братішка.
Він якось із насолодою вимовляє це слово "бра-тішка".
— Скучно, — повторює. — Весна, нічого не поробиш. Роботи в осередку ніякісінької, навіть на збори перестали ходити. Вимагають, одне слово, нових метод роботи. Да-а. .. Знаємо це Не в методі справа.
— Що?
— Не в методі справа, кажу, а в тому, що мало різали в двадцятому році.
— Цебто ?
— Дуже просто, братішка. Батистові хусточки, краватки, панчішки — он що!..
Лаврін замовк і обвів похмурим поглядом кімнату.
— Що, власне, тебе так непокоїть ? — запитую я.— Що це в тебе за хандра ? Ти зовсім змінився з того часу, як ми з тобою у вагоні.. .
— Покинь! — із запалом перебиває він.—Це не хандра, просто багато нечистої сили завелося навколо, повилазила із своїх закапелків і нудить.
Якась сіренька пташка сіла перед самісіньким вікном на гілку яблуні й виводить високу, тонку мелодію. Зробить одно колінце, друге, а на третьому ніяк не візьме потрібної ноти й знову починає спочатку. Хвилину ми уважно слухаємо її простеньку пісеньку.
— Да — а,— каже Лаврін. — І головне те, що ця наволоч так діє, що не причепишся, не знаєш, як боротись із нею. Я вже якось думав ... от би такий гурток утворити — ну, скажімо, "таємний гурток допомоги партії". Постанова: такий-то гад шкідливий для справи пролетаріяту — знищити. Хе ! Краса !
— Чудний ти,—'Кажу я, — невже ти серйозно переконаний, що партія потребує такої "таємної допомоги" ? .