В усякому разі так вважав Сергійко Чичиринда. Наталочка сиділа за партою перед ним, тобто він сидів за нею. І коли Сергійко дивився на її рожеве вушко і на виткий каштановий кучерик, що на те вушко звисав, у Сергійковому серці розквітали троянди і лунав полонез Огінського, який розучувала на фортепіано його молодша сестричка Тетянка.
– Не сопи мені в потилицю! – впівоберта шепотіла йому на уроці Наталочка.
– Я не соплю! – винувато шепотів Сергійко.
– Сопеш-сопеш!.. Хи-хи-хи! – сміялася Наталочка.
Коли вона сміялася, на щічках її з'являлися симпатичні ямочки, а очі промінилися так, що все навколо враз світлішало. Дуже гарно вона сміялася! Так сміються лише справжні принцеси. Сергійко часто уявляв її на балу в королівському палаці – із золотою короною на голові, у розкішному мереживно-білому платті аж до п'ят. І себе він уявляв біля неї на тому балу. Звичайно ж, принцом. Аякже! А ким же ще!.. Тільки для цього доводилося мобілізовувати всю свою фантазію.
Бо коли він дивився у дзеркало, то бачив там патлатого довгоносенького хлопчика з відстовбурченими вухами і круглими переляканими очима. Ні, не думайте – Сергійко зовсім не боягуз! Але очі його, широко розплющені, здаються чогось переляканими. Така вже в них конфігурація. У лідери класу Сергійко ніколи не пнувся. Тримався осібно. На виборах президента класу голосував за Вовочку Таратуту, хоча іншого претендента Борю Бородавка поважав теж – за ерудицію і начитаність. Бо й сам любив читати. І Супер-Джона поважав – за силу і спритність. Проте у "фрикадельки" до нього не ліз. Вчився непогано. Але відмінником, як Боря Бородавко, не був. Коли довго дивився на рожеве Наталоччине вушко і виткий каштановий кучерик над ним, то втрачав пильність і увагу, пропускав пояснення вчителів і, заскочений зненацька Ольгою Пилипівною, Оксаною Яківною чи Тетяною Григорівною, міг заробити трояка або навіть двійку. Проте потім усе це швидко виправлялося.
Принцеса Наталочка жила за два квартали від Сергійка. І якось по дорозі до школи він її зустрів. Вона аж згиналася під важезною сумкою.
– Привіт! Ну ти й завантажилася! Нащо стільки набрала? – спитав він.
– І підручників сьогодні багато треба. І робочих зошитів. І книжки в бібліотеку здати несу, – сказала вона.
– Давай сюди! – несподівано сказав він.
– Що? – не зрозуміла вона.
– Давай я понесу!
– Ти серйозно? – недовірливо глянула вона.
– Однозначно, як каже Вася Цюцюрський.
– Ну, давай поміняємося. Я твою понесу, а ти мою.
– Та чого там мінятися! Я обидві понесу.
– Ну, ти – лицар! – усміхнулася вона. – Просто середньовічний!.. Таких зараз і не буває.
Вона зняла сумку. Він почепив її на плечі, а свою сумку, легшу, поніс у руці.
– Ти не дивись, що я худий. Я жилавий. У нас усі такі. І тато, і дідусь. Ми з козацького роду. Наші пращури були запорожцями.
– Овва! – усміхнулася Наталочка. – Хто ж такі? Іван Сірко, Богун чи, може, Богдан Хмельницький?
– Не смійся. Я не вигадую. Справді був такий запорожець Чичиринда. Імені дідусь не знає, але каже, що його дідусь, мій прапрадід, розказував йому про подвиги того Чичиринди під час козацьких походів. Одного разу, коли наш предок був іще недолітком і служив джурою у запорозького сотника Цибулі, він того сотника врятував від вірної смерті. На сотника напали троє турків і вже от-от мали порубати його на капусту (так висловився прапрадід), аж тут наш предок джура, що, беззбройний, ховався у кущах, (джурам не належалося мати зброю), зненацька як зачичиркне, як загаласує!.. Турки подумали, що надбігла підмога, пооберталися – і це дало змогу сотнику відбитися. Тоді й прозвали козаки нашого предка Чичириндою, від слова "чичиркнути", тобто зашарудіти, заворушитися. Це слово навіть у літературі зафіксоване, в одній байці: "На землю злізла ніч, ніщо ані чичиркне, хіба подекуди крізь сон що-небудь чвиркне"…
– Ти диви, які в тебе прародичі були… А я про своїх нічого не знаю, – зітхнула Наталочка.
Так вони пройшли два квартали. А за кілька будинків до школи Наталочка сказала:
– Ну, давай уже мою сумку! Не хочу, щоб хлопці з тебе сміялися.
– А мені по барабану! Хай сміються. Я не боюсь! – сказав Сергійко, проте сумку віддав.
Наступного ранку Сергійко вийшов із дому на п'ять хвилин раніше і став чекати Наталочку на тому місці, де вони вчора зустрілися. Побачивши його, Наталочка усміхнулася:
– А сьогодні моя сумка не важка!
– Все одно – давай!
– Ну – на! Як ти такий хоробрий.
Цього разу Сергійко свою сумку зарані почепив на одне плече. І тепер Наталоччину сумку закинув на друге.
– Ну, розказуй іще про своїх пращурів! – сказала вона. Це було для Сергійка несподівано. Він нічого більше про своїх предків не знав. Але Наталочка дивилася на нього так очікувально, що він не наважився признатися. І почав експромтом фантазувати:
– Ну… ну… одного разу джура Чичиринда пішов у розвідку. Турецький загін зайняв оборону на тому березі річки. Перепливати небезпечно – помітять, то він узяв у руки важенну каменюку і перейшов річку по дну, дихаючи через довгу очеретину. Запорожці часто користувалися довгими очеретинами, долаючи водні рубежі. Ну, джура Чичиринда все розвідав, треба повертатися назад, а очеретини знайти не може. Що робити?… А треба ж поспішати, бо запорожці чекають розвідданих. Пірнув, повітря вдихнувши, і, скільки міг, плив під водою. Тоді на мить вигулькнув, повітря ковтнув – і знову під воду. Але турки таки помітили його, почали стріляти. Одна стріла влучила йому в руку, але він таки доплив, і завдяки його розвідці запорожці вночі напали і перемогли турків.
– А ти плавати вмієш? – спитала раптом Наталочка. – Авжеж, умію! І пірнати вмію. Під водою можу метрів сім… ну, п'ять принаймні пропливти.
– А я майже не вмію, – зітхнула Наталочка. – Тільки трохи… по-собачому.
І те, що вона так відверто, так щиро призналася у своєму невмінні, зробило її ще ближчою і милішою. Він відчув себе поруч з нею сильним і мужнім. Авжеж, справжня принцеса мусить бути витонченою і тендітною. Це принц мусить бути дужим і хоробрим. Сергійко випнув груди, хоч під вагою двох сумок це було й важкувато.
Наступного дня повторилося те ж саме. Вони зустрілися, і Наталочка вже сама, ні слова не кажучи, зняла сумку і передала йому. І знову забажала слухати про пригоди Сергійкового предка. І Сергійко наплів їй щось несосвітенне про те, як джура Чичиринда врятував із турецького полону дочку сотника – красуню Настусю (спершу він хотів сказати Наталочку, та вчасно зрозумів, що це буде занадто).