Де тобі! ПоловинуНльки; ще днів на три стане... трудно народові!.. Недогадливе наше земство; на наш повіт треба б не три, а шість, щонайменше, участків; а на літо двічі стільки, щоб людям не приходилося під робочий час надовго і далеко забиватися...
— Де ж отеє люде? Відпустив ти їх?
— Люде!.. Морока мені з ними! Відпустити не можна; ну і мушу не тільки судити, а ще й годувати: воно чогось та стоїть прохарчувати отаку громаду да коней з двадцятеро! Та що ж вдієш, не нарікаю; друг друга тяготу носите; ми повинні запомагати народові: ліпше я прохарчую їх день-другий, ніж їм ходити чи їздити по двічі до мене; іншому верстов шістдесят буде.
Мене взяла така вдячність до Сили, що я трохи не кинувся цілувати його і нехотя згадав собі його молоді, колишні обіцянки. "Певен Сила в своєму слові",— подумав я.
А Сила говорив далі:
— Нелегка річ бути суддею; але мене тішить свідомість, що й з мене є народові сяка-така користь; що по спромозі і я запомагаю поліпшити економічний побит народа, не так як мої товариші. І стоїть же наш злидар-народ запомоги! Чи мало ж він перетерпів і терпить! Мене дивує: де у нього терпець той береться! А на нього брешуть та й брешуть. От нещодавно читав я десь, мабуть, в "Московских" 5, що наш народ не засвоїв собі пошанування чужого, найпаче громадського добра: чи се ж не поклеп? От тобі зараз доказ на те, слухай: ніхто з тих, що поприходили судитися до мене, не хоче дурно їсти мого хліба, кожен просить роботи... ну робота з них звісно вже яка: тяп да ляп; аби косу чи сокиру в руках держати; та тут важно не робота, а бажання праці; соромливість їсти дурно чулсий хліб!.. Хіба не так?
— Авжеж, так.
Сила знов пішов творити суд, а я на степ. Бачу: величезна валка косарів.
— Здорові були! — привітав їх.— Поможи боже!
— Дякуємо.
— Чию траву косите?
— Гарбузову, суддіну.
— Толокою?
— Ще й якою! Такою толокою, що бодай би його ніхто не діждав отак толокувати, як отеє ми...
— Чому се так?
— Так! Розпитайте заднього, а то отаман почує... ну його. Закортіло мене розпитатися. Тямлячи трохи вдачу наших
селян, я почав здалека, та слово по слові по нитці дійшли до голки. Сьогодні, ледві встав Сила з ліжка, люде, яких він викликав на суд, почали знов благати його, щоб пустив їх сьогодні по домівках; а Сила їм своє, учорашнє: "Не я вас держу, закон держить". Люде йому: "їсти в нас нічого". А він їм: "Чому ж харчів не набрали; хіба не знаєте: їдеш на день, бери на тиждень. Я і нагодував би вас, дак певен, що ви не захочете їсти мій хліб дурно, наче старці ті; соромно ж! А от, коли вже на те пішло, так ідіть на роботу до мене в степ, доки позову на суд". Не що робити: пішли; поневолі підеш, коли в шлунку скиглить. Хто косить, хто копиці кидає; жіноцтво або гребе, або тютюн пасинкує; робота про всіх знайшлася... Отаким чином — заким суддя Гарбуз розсудить — Сила Гарбуз має робітників, а люде мають харчі... Друг друга тяготу носять... Нема ні дармоїдства, ні сорому людям; люде роблять і знають, що "не суддя, а закон тому винен". Того ж дня повернув я до господи.
Попасуючи коней, чув я, як біля шинку прохожі люде гомоніли, що з того часу, як став Гарбуз суддею (шостий рік вже), він майже зовсім не наймає ні косарів, ні гребців, ні женців. "Народна любов,— думав я,— запомагає йому". Але шинкар Лейзар перебив мою думку і мовив:
— Нащо йому наймати? У нього закон і косить, і жне, і молотить...
— Ні,— відповів хтось з людей,— не закон, а люде йому роблять: навикликає людей на суд, а вони в подяку йому і покосять, і погребуть... Народ привик вже до сього і не дуже ремствує...
Он яким чином Сила "поліпшує економічний побут темного народу"... Хіба се не заслуга Силина?
На третій тиждень у неділю Сила провідав і мене на хуторі. Мене якась недовідома сила одвернула од нього, але умови гостинності, сусідства, товаришування замолоду... Треба вітати гостя.
Вітаю... Сидимо, балакаємо.
Звісно, я пильную говорити про свої хуторянські обставини: про тютюн, косовицю, жнива; про численні свята, про жидівсько-шинкарське ярмо, про конокрадство...
Сила слухає; відповідає якось неначе нехотя і все закидає "ліберальні" слова про політику.
— На біса,— каже,— здалася нам ота Хіва...6
— То стежка в Індію...
— До Індії нам що? Тільки людей нівечимо; наче у нас свого мало... Отсі "владенія" в Америці продали 7 і добре зробили... А Ташкента не продамо; на нього купця не знайдемо; кому його треба... Он прочитай, що пише Щедрін...8
— Щедрін жартує...
— Нехай собі й жартує, а все ж з чогось він да взяв... І почав Сила ганьбити. Особливо допікав він ганьбою людям
помершим уже або дуже далеким: згадав і Наполеона з Седаном 9, і Бісмарка з Лотарінгією 10, і Базена 11 з Мецом...12 пробрав і папу бідолашного, і Гербста 13, але японського мікадо похвалив, а Гарібальді14 наградив епітетом "лежебока"; чому, каже, він досі не рушає одібрать Трієст? Тому, що лінощі не дають...
Завзято розбалакався Сила! Я отеє переб'ю його річ, скажу: "Тривай! Чого ти ченчикуєш до Трієста та Рима; обернися да подивись ближче; згадай, що й на Січі мудрий німець картопельку садить 15..." Так де! Сила про наші хатні справи і слухать не хоче.
Невдовзі приїхав мій сусіда, піп Гречка. Розмова перемінилася. Отець Василій — своїм звичаєм — заходився зараз бідкуватися про своє убожество, зв'язуючи його з "упадком віри вообще".
— Віри в народі поменшало; штунда заводиться... народ одбився од церкви, служителів її не шанує, акафістів не наймає; сорокоустів не править; за вінчання, наче на глум, дає "трьошника", а є й такі, що й до сповіді не ходять... Яка сьому причина?.. Еге! А без віри, без благочестія усі погибнемо!..
Сила глумливо потурає попові і звертає річ на Калька 16, на Ледоховського 17... говорив він, говорив, говорив багацько; нарешті накинувся на Вільгельма; що він нівечить Познань-щину 18... Потім перевів бесіду на демократію, на соціалізм, на Бебеля 19 та як утне:
— Ніколи сонце не сходило з заходу, і не зійде звідтіль довіку; отак і сонце побиту економічного: коли судилося йому зійти, коли засяє світ справедливості, дак не звідкіль більш, як зі сходу, з Росії...