На цей раз пасажири не протестували проти трудового обов'язку.
І тільки закінчивши роботу, налагодивши повітряне живлення, пішли і лягли спочивати.
За чаєм Цандер зробив доповідь. За допомогою астрономічного спостереження і обчислення він установив, що ракета спустилася на екваторіальну частину Венери.
Слухачі були вражені. .
— Мороз, завірюхи, цілодобова ніч на екваторі?..
— І довго триватиме ця екваторіальна зимова ніч?
— Вибрали планету, що й казати!
— Зима в цій частині закінчується. Ще кілька днів, і почнеться весна, — заспокоїв Цандер.
— Зима на екваторі!
— Чому така різниця порівняно з кліматичними зонами Землі?
— Вся справа в нахилі осі до площини орбіти, — пояснив Цандер. — Венеріанська вісь нахилена до площини орбіти ще більше, ніж земна. Венера лежить майже зовсім "на боку" .
Для пасажирів настали невеселі, нудні години. Чи то від нудьги, чи від того, що втікачі знову попали в світ тяжіння, до них повернулися їхні хвороби. У барона знову почався біль у шлунку, Стормер скаржився на серце і загальну втому, леді Хінтон відчула печінку, Блоттон пив коньяк у компанії з Пінчем. Текер сумлінно виконував обов'язки лікаря, але хворі бурчали і дуже повільно видужували: давався взнаки і урізаний пайок, і низька температура в ракеті.
Тільки Ганс, Вінклер, Цандер, Мері і Жак не скучали.
Удари під час посадки завдали чимало дрібних пошкоджень точним і складним механізмам. Доводилося ремонтувати їх. Багато клопоту завдавала і радіостанція, приймач якої Цандерові ніяк не щастило оживити. Пошкодження було полагоджено, приймач нібито був цілком справний, але радіо з Землі не приймав.
Решту вільного часу Ганс присвячував навчанню. Він і на хвилину не сумнівався в тому, що повернеться на Землю, і готувався стати капітаном міжпланетного —плавання. Вінклер і Цандер допомагали йому.
— Назад поведете ракету ви, — казав Цандер, і Ганс мріяв про це вдень і літав у сні.
Два тижні наполегливої праці пішло на те, щоб відчинити зовнішні двері ракети і щити над ілюмінаторами. Але від цього в ракеті не стало веселіше. У вікна, як і досі, дивилася темна ніч з темно-червоними відблисками.
Прикладаючи пальці до скронь, Делькро ходила по кают-компанії, де знову збиралися пасажири. Леді Хінтон похмуро мовчала, сидячи в своєму троноподібному кріслі.
— Це жахливо! — наче драматична актриса, говорила Делькро. — Цей холод, ця вічна темрява. Можна збожеволіти...
— Скучно, як на курорті... — беззвучно обізвалася з свого місця біля тітки Еллен.
— На курорті? О, скільки б я зараз дала, щоб бути на курорті! — трагічно вигукнула Делькро. — Ніцца, Ментона, Біарріц, Лідо... Рай! Чарівний сон...
— Втрачений р-рай... — меланхолійно додав барон.
— Машини з'їли рай! — сказав Шнірер.
— Жахливо, жахливо...
— Дивіться. Рожева пляма! — вигукнула Амелі, показуючи на стелю.
— Відблиск вулканічного вогню...
— Ні, ні. Це сонце. Промінь сонця...
Всі кинулися до вікон. Між темних гірських верховин крізь вузький просвіт у хмарах пробився червонуватий промінь сонця. Зовсім такий, як на Землі. Пасажирів охопила істерична радість. Делькро простягла руки до вікна і кричала:
— Сонце, сонце!..
Промінь раптом згас, а Делькро так і стояла кілька хвилин, скам'янівши, з простягнутими руками.
— Воздамо хвалу творцеві! — почувся голос єпископа. — Зимі і нашим мукам настає кінець.
— Невідомо ще, які муки готує нам творець улітку, — відповів Стормер.
III. "ПЕРШІ ДНІ ТВОРЕННЯ"
— Така, мабуть, була Земля в перші дні творення, — сказав єпископ, стояки біля ілюмінатора.
— Коли Господь Бог ще не відокремив сушу від води, — додала Хінтон.
Весна наближалася незвично швидко. День збільшувався, але сонця не було видно. Густий, білий, мов вата, туман закривав далину. Не видно було навіть найближчих гір. Невидимі хмари повсякчас вивергали цілі океани води. Блискавки синьою вогняною сіткою сплітали небо і землю. Навіть крізь товсті стіни ракети чулися глухі удари грому. Ракета здригалася від гірських обвалів і землетрусів. На коротку мить світлішало, і тоді було видно, як швидко танув сніг, оголювалися чорні схили гір.
Бурхлива гірська річка протікала біля самої ракети, перекидаючи і несучи уламки крижин і величезне каміння. Річка швидко підіймалася. її темно-бурі хвилі уже омивали нижні краї ілюмінаторів.
Цандер наказав закрити запобіжні щити: течія йшла під косим кутом до ракети. Каміння могло повибивати шибки у вікнах. Але не в цьому була головна небезпека.
— Якщо вода покриє ілюмінатори доверху, доступ зовнішнього повітря припиниться, — сказав він Вінклерові і Гансові.
Покинути ракету? Але про це зараз нічого було й думати!
— Треба спробувати зробити трубу і поставити її високо.
— Зробити неважко, матеріал є. Але легко сказати "поставити", — похитавши головою, сказав Вінклер. — Тільки-но ми вийдемо назовні, нас змиє, як мух... І все-таки треба спробувати.
— Та чи витримає труба цей скажений натиск? — спитав Ганс. — Поставити трубу можна, і не виходячи назовні. Та ми й не встигнемо вийти: тільки один ілюмінатор на кормі ще не залитий водою. Поки ми поставимо трубу, заллє і його.
— Що ж ви пропонуєте? — спитав Цандер.
— Відсиджуватися.
— Але ж нас заллє.
— Хай заливає. Перетворимо наш зореліт в "Наутілус" і відсидимось під водою.
— Задихнемося!
— Не задихнулися ж ми в дорозі.
— Так, але в нас був запас кисню.
— А хто вам сказав, що в нас його немає зараз? — спитав Ганс і розсміявся. — Поганий вийшов би з мене капітан зореплавання, якби я не був передбачливий. Я вже зробив запас кисню з венеріанської атмосфери. Кисневі балони повні. Можна хоч зараз летіти назад.
Цандер похитав головою.
— Одначе, Гансе, це й для мене добра наука — бути передбачливішим. Але хто ж міг припустити, що весна тут така бурхлива і що нас заллє водою сезонних гірських річок!
— І я цього не чекав, — відверто признався Ганс. — А запаси зробив тільки тому, що на мене справив сильне враження випадок із Стормером, який намагався викрасти балон. Я вважаю, ми повинні вивести назовні тільки тонку водомірну трубку, щоб знати, коли спаде цей потік і можна буде відкрити ілюмінатор. Зараз я принесу трубку.