— Де? Де? — вигукнув зблідлий єпископ і, надто поспішно для свого сану, кинувся до борту, на ходу дістаючи з футляра призматичний бінокль...
— Другий димок... третій... ціла ескадра!.. — гукав вахтовий.
На кораблі зчинилась метушня. Різко лунали команди, ожили потужні машини, затремтів корпус судна. Корабель почав повертатися на лівий борт, усе прискорюючи хід.
По палубі пробіг Шнірер, розмахуючи томом Канта.
— Амелі! Що? Га? Вже?
Хитаючись, вийшла Еллен. Звідкись виповз барон. Щелепи його тремтіли, він— щось намагався сказати Стормерові: е-е-е... Той відмахнувся од нього, наче від мухи. Стормер теж був схвильований, але тримався краще за інших.
Корабель повернув на південь і йшов з максимальною швидкістю.
— Ну, тепер усе вирішать кінські сили, — зауважив Стормер.
— Можливо, нас зовсім і не переслідують, — висловив думку Текер. — Воює весь світ. Японський і американський флоти ганяються в океані один за одним.
Леді Хінтон уперше з вдячністю глянула на свого лікаря. Ці заспокійливі слова вплинули на неї краще, ніж ліки. Текер піймав милостивий погляд леді Хінтон і скористався з цього.
— Піду провідати дружину й дитину. Я незабаром повернусь, леді! — сказав він.
— За нами чи не за нами погоня, але нас побачили, і це погано, — не вгавав Стормер. — Невідома ескадра наступає нам на п'яти. Якщо до ночі не пощастить утекти, справа кепська.
Настала неприємна мовчанка. Чути було тільки, як форштевень ріже гладінь океану та розмірено гуркочуть дизелі.
Година минала за годиною. Сонце схилялось до обрію. Відстань між теплоходом і ескадрою весь час зменшувалась.
— Добре, що вони не стріляють! — сказав Стормер.
Усі були надто пригнічені, щоб підтримувати розмову.
Капітан сповістив по телефону, що, за його розрахунками, до настання темряви ескадра не встигне наздогнати корабель.
І, може, вперше за багато років леді Хінтон дуже захотілося, щоб час ішов швидше.
Перед заходом сонця вже неозброєним оком можна було бачити головне судно. На думку капітана, це був військовий крейсер. Але японський чи американський — важко сказати.
— Ще важче вгадати, хто веде ці крейсери, — зауважив Стормер. — Усе в світі міняється. Вчора країна була капіталістичною, сьогодні — вона вже республіка пролетарів...
Нарешті, благодатна ніч опустила свою чорну завісу. Коли б на цьому і скінчилася драматична п'єса, можна було б розійтися мирно по своїх каютах! Антракт, на жаль, тільки антракт, яким треба скористатися.
Втекти в темряві ночі, різко змінивши курс, — ось яке тепер було завдання. Капітан, поміркувавши, повернув на схід.
— Б-б-безглуздо, — сказав Маршаль, до якого разом з нічною прохолодою повернулася мова. — На сході ми потрапимо на морський шлях, що веде вздовж південних берегів Америки.
— Я вважаю, — заперечив Стормер, — що наш капітан дуже розумно зробив. Треба уявити себе на місці переслідувачів і подумати про те, який шлях, на їх думку, ми оберемо. Саме той, який вказуєте ви. І саме з тієї ж причини. І ескадра, мабуть, поверне на захід. Морський шлях, по якому йдуть комерційні кораблі, нам не страшний. Навіть краще, якщо ми зустрінемо ці торговельні судна. Вони відвернуть увагу переслідувачів, коли ескадра все-таки поверне, як і ми, на схід.
Барон і Стормер продовжували сперечатись.
Ескадра йшла, мабуть, з погашеними вогнями. Не можна було визначити, далеко вона чи близько.
Капітан, давши інструкцію і доручивши керівництво своєму помічникові, зібрав усіх пасажирів і оголосив їм:
— Становище дуже серйозне. Ескадра може розділитись, пославши свої кораблі в трьох напрямках: східному, західному і південному. І на ранок наш корабель можуть наздогнати. Врятувати нас міг би хіба тільки ризикований крок — поворот прямо на північ, якщо тільки ми не наскочимо на ескадру...
— Що ж нам робити? — вигукнув єпископ.
— Я вважаю, тільки одне: скориставшись нічною темрявою, рятуватись на гідропланах.
— А ви? — спитав Стормер.
— Капітан не покидає судна, поки воно здатне триматись на поверхні! — відповів той. — Я залишаюсь.
Стормер підозріливо глянув на капітана. Тепер нікому не можна вірити. Можливо, сам капітан сповістив по радіо координати теплохода?
Всі почали поспішно збиратись. Леді Хінтон так ослабла від хвилювання, що її довелося внести в кабіну літака на руках. Дитина Текера прокинулась і плакала. Пасажири нервували.
Хвилювання трохи вляглося тільки тоді, коли заревли мотори і машини злетіли в повітря. Всі полегшено зітхнули.
— З-з-здаеться, постріл? — злякано спитав барон.
— Сидіть! — пробурчав Стормер. — Це вискочив корок з пляшки шампанського, яку я встиг прихопити.
— Д-дайте хоч к-ковток. В-в-в горлі з-зовсім п-пе-ресохло!
— Тисячу золотих готівкою! — в'їдливо відповів Стормер.
І барон почув, як Стормер п'є прямо з пляшки.
— Нате! — змилостивився він, подаючи майже порожню пляшку. — Тисяча буде записана на ваш рахунок.
X. ПРО "ДОМОВИНИ" І ПРО ТЕ, ЩО З'ЯВИЛОСЯ НОВОГО
В СТОРМЕР-СІТІ, ПОКИ ГАНС СИДІВ У КУЛІ
До скляної стінки з боку вулиці підійшла дівчина в хутряному пальті і заглянула всередину. В центрі обертової кулі за невеликим столом сидів юнак, схилившись над книгою.
"Приїхали пасажири", — подумав Ганс, побачивши дівчину. Він поглядав на неї щоразу, тільки-но куля поверталась в її бік. Амелі, — це була вона, — дивувалася, як у нього не запаморочиться голова.
У Ганса спочатку справді паморочилась голова, причому так сильно, що він уже хотів просити Вінклера випустити його з обертової тюрми. Але Ганс був "зроблений з доброго матеріалу". "Ще не таке доведеться пережити в ракеті! Треба звикати до всього".
І він звик. Головне — не дивитись крізь стіни кулі на вулицю, щоб не помічати руху. Міцний організм юнака швидко пристосувався до незвичайних умов існування. Понад місяць прожив Ганс у кулі, харчуючись фруктами й овочами оранжереї. І рослини, і він сам, і тварини були в доброму стані. Правда, для молодого організму самої лише рослинної їжі було обмаль, і юнак добре-таки схуд за цей час. Але нездужання не відчував. Добре йшли і його заняття. Фінгер набагато просунув уперед свої математичні знання, ретельно вів запис усяких спостережень, зробив багато цікавих висновків. Вінклер і кілька разів Цандер відвідували його, підходили до кулі, заглядали в неї зовні і розмовляли по телефону. Але все ж Гансові страшенно набридло це добровільне ув'язнення. Він був молодий, йому хотілось рухатись, хотілось різноманітних вражень, живої практичної роботи.