Чи це зухвала самовпевненість, чи так воно і є? Мені здається, що в її серці я не маю суперника. А проте коли вона починає говорити про свого нареченого, тепло, з любов'ю, то я почуваю себе так, наче мене позбавлено всякої гідності й честі, наче в мене відібрали шпагу.
16 липня.
Ах, який дріж всього мене проймає, коли мої пальці ненароком торкнуться її руки, коли наші ноги зіткнуться під столом. Я сахаюся, як від вогню, а потаємна сила знову тягне мене вперед, і в голові паморочиться... А її невинна, чиста душа не відчуває, як мене мучить ця звичайна довірливість! Коли вона, розмовляючи, кладе свою руку на мою або, захопившись темою, ближче присувається до мене, і її чудесний віддих досягає моїх уст, то мені здається, що я непритомнію, наче вражений громом. Але якщо я, Вільгельме, зважуся колись це небесне створіння, цю довіру... Ти розумієш мене. Ні, серце моє ще не таке зіпсоване, ні! Але слабке, дуже слабке! А хіба ж це не зіпсованість?..
Вона для мене свята. Всяка жага мовчить у її присутності. Я не тямлю, що зі мною робиться, коли я біля неї, неначе душа моя стає клубком нервів. Є в неї одна мелодія, яку вона грає на фортепіано з ангельською силою, просто й натхненно! Це її улюблена пісня, і досить їй узяти першу ноту, як уся моя туга, жура, мука зникають без сліду.
Мене так зворушує цей простий спів, що жодне слово, сказане про чарівну силу старовинної музики, не здається мені тепер неймовірним! I як вона вміє вибрати час, щоб заграти саме тоді, коли я ладен пустити собі кулю в лоб. Неспокій і потьмарення в душі моїй прояснюються, і я знову дихаю вільніше.
18 липня.
Вільгельме, що для нашого серця світ без кохання? Те саме, що чарівний ліхтар без світла! А тільки-но встав у нього лампочку, і на білій стіні з'являться барвисті картини! Хай це буде лише миттєвий фантом, але він дає нам утіху, і ми, наче зелені юнаки, стоїмо перед ним і захоплюємось чудесним видивом. Сьогодні я не міг побачитися з Лоттою, мене затримали гості, яких я не міг здихатись. Що ж було робити? Я послав до неї свого служника, щоб мати біля себе хоч одну людину, яка сьогодні була коло неї. Як нетерпляче я чекав на нього і як радісно його зустрів! Я ладен був обійняти його й поцілувати, якби не було соромно.
Кажуть, що бононський камінь, полежавши на сонці, вбирає сонячне проміння і вночі якусь часинку світиться. Отаке було і з моїм служником. Думка, що її очі дивились на його обличчя, на щоки, на гудзики його сурдута, на комір плаща, зробила все це для мене таким дорогим, таким святим! Я б його тієї хвилини не віддав і за тисячу талярів. Мені було так приємно в його присутності. Боронь тебе боже сміятися з цього! Вільгельме, хіба ж це фантом, коли нам так приємно від нього?
19 липня.
"Я побачу її! — вигукую я кожного ранку, прокинувшись і весело глянувши на ясне сонце.— Я побачу її!" I більше в мене цілий день нема ніяких бажань. Все, все сходиться на цьому.
20 липня.
Я ще не вирішив, чи мені їхати з посланником в ***, як ви радите, чи ні. Я не дуже полюбляю субординацію, а крім того, всім відомо, що це й людина погана. Ти кажеш, що мати моя дуже б хотіла бачити мене при ділі. Мені аж смішно. Хіба ж я тепер сиджу без діла? I хіба ж, по суті, не однаковісінько, що перебирати — горох чи сочевицю? Зрештою, все на світі шеляга варте, і дурень той, хто береться за якусь роботу не з любові до неї або з власної потреби, а тільки на бажання інших і працює лише заради грошей, слави абощо.
24 липня.
Коли ти так турбуєшся, щоб я не занедбав малювання, то краще було б мені взагалі про це змовчати, ніж сказати тобі, що за останній час я зробив дуже мало.
Ніколи ще я не був такий щасливий, ніколи так повно, всім серцем не відчував природи, кожного камінчика, травички, а проте... Не знаю, як і висловитись, моя мистецька сила так ослабла, усе так пливе й міниться переді мною, що я не годен схопити жодного обрису. Але мені здається, що коли б я мав глину або віск, то, може, й зобразив би це. Якщо так довго триватиме, я дістану глини й ліпитиму, хай там хоч і пиріжки виходять!
Лоттин портрет я тричі починав і тричі осоромився. Це для мене тим більше прикро, що раніше вона виходила на моїх малюнках дуже вдало. Нарешті я зробив її силует і тим задовольнився.
25 липня.
Гаразд, кохана Лотто, я все дістану і все привезу, тільки давайте мені більше доручень і якнайчастіше. Про одне лише прошу — не посипайте піском листів, які мені посилаєте. Сьогодні я швиденько притис його до уст, і на зубах аж захрумтіло.
26 липня.
Я вже кілька разів давав собі слово не бачитися з нею так часто. Але хто б його дотримав! Кожного дня я врочисто наказую собі: завтра не підеш! А настане те завтра, знайдеться якась невідкладна причина, і не встигну зоглядітись, як я вже в неї. Або вона ввечері скаже: "Ви ж завтра прийдете?" Ну то як же не піти? Чи дасть мені якесь доручення, і я хутенько переконую себе, що краще самому прийти з відповіддю. Або день надто вже гарний, і я йду у Вальгайм, а коли я вже там, то до неї ж усього півгодини! Я надто близько до неї, тому й незчуюся, як уже там. Моя бабуся знала одну казку про магнітну гору. Якщо корабель наближався до тієї гори, вона забирала з нього все, що було залізне, всі цвяхи висмикувались і летіли вгору, корабель розпадався, і бідолашні моряки гинули під купою дощок.
30 липня.
Приїхав Альберт, і я повинен відійти. I хоч би він був найкраща, найшляхетніша людина, а я з усіх поглядів гірший за нього, мені було б несила бачити його володарем такого скарбу... Володарем!.. Що там казати, Вільгельме, приїхав жених, та й годі. Щирий, гарний хлопець, до якого я мушу бути прихильний. На щастя, я не бачив їхньої зустрічі! Моє серце не витримало б. Проте він настільки делікатний, що при мені жодного разу не поцілував її. Хай йому бог віддячить. За те, що він шанує дівчину, я мушу його любити. До мене він ставиться гарно, і я здогадуюсь, що це більше через Лоттин вплив, а не через його власні почуття до мене, бо на цьому жінки неабияк розуміються, та й мають рацію: їм же краще, коли двоє їхніх залицяльників житимуть у згоді, хоча це й рідко буває.