Мов окропом ошпарений, схопився Корденко з ліжка, далі сів на нього і почув, як стигла йому кров в жилах. Протирав очі і зло якесь обхоплювало його, страшне роздратування і поруч з тим якийсь незрозумілий страх. Було темно. Йому схотілось світла. Швидко, дуже швидко кинувся він до вікна і притиснув своє гаряче чоло до холодної шибки. Голова немовби освіжилась, але од сього тільки швидше забігали в ній думки, як ті сови в пустці...
В брамі блимав одинокий ліхтар неповним, мізерним світом, що скупчив тіні біля себе, а над будинком немовби нахилялось небо, на якім байдужо блимали зорі своїм звичайним, цікавим і легкодухим мигтінням, що немовби дражнило... Десь грюкнули несподівано двері,—Корденко здригнувся...
— Але я не вірю, не вірю в каяття, в якусь кару... я вірю, цілком вірю, що так і слід було зробити; я вірю в те, що я не винен, що сталась помилка!..— скрикнув він і здригнувся: Здригнувся, бо з глибини душі почув немовби стислий, але такий колючий і збентежуючий регіт. Широко розплющив очі і прислухався до того, як стукало серце, швидко-швидко і немовби сполохано, а в уяві знов став вимальовуватись образ убитого Тартаренка.
"За що ж мене, за що?" — здавалось йому, так питало розплющене око, повне здивування, на блідім, перекошенім обличчі Тартаренка.
Корденко мотнув головою, почав швидко-шви'дко ходити по кімнаті: йому не хотілось сього уявлення, але сила волі не мала жодної спромоги протистати тій появі. І завжди впевнений в своїй силі, він тепер почув себе слабим, і страх, рабський страх, і злість, рабська злість, напливали йому на душу і гусли там.
— Я ще, ще, ще вбиватиму... я зроблюсь катом партії... я ще, ще...— ходив він по кімнаті і повторював сі слова, щоб нічого не думалось,— і справді нічого не думалось, але те уявлення тим паче лізло в уяву. А з тим разом зростав і жах в нім, і якесь озвіріння, що тіпало його душу.
А вікно з темного стало йому синім?.. Годинник страшно дратував його, тик-каючи якось дико і настирливо... Нервова дріж бігла по тілові Корденка... В глибині душі билась в конвульсіях якась думка... Всередині все терпло.
Корденко вибивався з сили,— він почув, що всі сили душі, навіть її болі, тупіють... І вибившись цілком з сили, як сніп, як підкошена трава, повалився на ліжко і заснув сном мерця.
* * * і
В низенькій, з невеличкими вікнами кімнаті на столі стоїть самовар і привітно грає на різні голоси, що всі між тим мають один тон якогось лагідного і втихомирюючого характеру. За самоваром сидить його мати, тоді ще зовсім молода. Далі батько, чоловік літ 35 з гарною бородою, рівним чолом і ясними чорними очима. В кімнаті тепло, затишно, самовар парує. На стіні привітним старечим голосом тик-кає годинник, немов бабуся оповідає свої одноманітні казки. Мати, привітно всміхаючись, наливає чай. Батько п'є і потім курить цигарку. Мало згодя починає балакати, оповідати про свою молодість і молодечу діяльність. Оповідає з тим натхненням, яким переймаються люди, згадавши свою ясну молодість. А син, молодий Корденко, так пильно слухає,— так йому до вподоби сей його вродливий батько. От він оповідає про те, як ще був студентом і ходив на сходки, на яких критикували Уряд і змовлялись боротись з ним; як він ходив в свитці поміж селян і намагався вчити їх; як селяни його схопили і хотіли одвезти до станового, а він втік од них, коли вони заїхали до шинку, лишивши його зв'язаним на возі,— і багато іншого. І серце молодого Корденка росло, і здавалось йому, що й батько росте. Звертається він до батька і питає його:
— А тепер, татусю, мислю собі, що тепер робиш? Ти тепер ще сильніше борешся з урядом, ще лучче вчиш людей?...
— Ні, дитино, я тепер слідчий, а не вчитель, я сам уряд,— відповів батько.
— Так що...— почав син.
— А те, що не можна робити всього того, що я хотів робити, коли був молодим, бо я тоді був дуже наївним... Виростеш, взнаєш...
І здавалось йому, молодому Корденкові, що батько його робиться таким звичайним, таким мізерним, як і всі, і навіть ще гіршим, здавалось йому тепер... І от почуває Корденко, що він росте, росте і робиться великим, дужим, а батько старіється враз і робиться таким, як тепер, і от він схоплюється і мовить так гаряче, так міцно і між тим так грубо:
— Ти — буржуй, бюрократ, мізерний зрадник!..
Мати схоплюється й собі безпомічно махає руками...
— Мовчать, мовчать!..— кричить старечим голосом, пристукуючи кулаком, батько.
В сю мить в хатину вривається сила жандармів, кидаються на молодого Корденка, схоплюють його і тягнуть геть,— і чує він роздираючий душу плач матері...
Просипається... Прокидаючись, він ще чув немовби той плач і здригнувся. Сів на ліжко і почав протирати очі.
Провів рукою по чолі: холодний піт застиг на ньому.-Він глянув на вікно: уже розсвіло. Він немовби не знав, що з ним було і чого йому так важко на душі.
Раптом з блідо-синім відсвітом ранку ввійшла в кімнату тінь — привид, знов ожививши уявлення про вбитого Тарта-ренка... І тоді він все зрозумів... І дбвго сидів, витягши руки по колінах, спустивши безпомічно голову, дивився вперто і безглуздо в долівку, на якій ледве помітно лягала пляма за плямою сірого ще відсвіту дня, що надходив.
"Надходить день, день нових мучень, сумлінь, коли прибудуть свіжі сили. Мене мучить не те, що сумління гризе, а те, що я, Корденко, міг зробити помилку... Помилка се; а чи то не помилка і всі інші подібні випадки? Чи не помилка ввесь я?.. Нарешті, чи не помилка і все, що існує довкола нас?.."
Ся думка, "чи не помилка ввесь я", особливо довго проходила йому в голові, і коли він думав, що вона вже пропливла, вона знов і знов верталась, уже одягшись в такі слова: "коли ти був ненормальним — тепер чи тоді, як вбивав Тарта-ренка? Досі ти був впевнений в те, що безумовно в останнім разі ти був нормальним, але тепер?.."
"Як?., хіба я міг тільки божевільним вбити Тартаренка?"
"Але якби ти був не в припадкові відповідної манії, то ти б тепер не мучився".
"Але я мучусь лише тим, що сталась помилка".
"Помилка примусила тебе мучитись".
"Бо без сього не було б волі моїм інстинктам, пережиткам минулого, що примушують почувати гризоту сумління". "Ти в сьому впевнений?.."