— А, що ви провадите,— мовив дебелим голосом Федот Амосович,— з якої б речі?..
— А ви й не знаєте? Хе, хе, хе...— засміявся беззубим смішком, що ляскотіб, як заржавлена тріщотка, полковник;— він зрадник партії...
— Так?!
— Ну" да, отчахнувся од партії, а вона за се його і теє... хе, хе, хе... бачте, які ваші перехвалені революціонери... хе, хе, хе, вони й вас коли-небудь уб'ють, от побий мене, боже, хе, хе, хе,— сміявся своїм смішком старого ласуна одставний полковник.
— Перше всього, вони зовсім не мої,— захвилювався Федот Амосович, оглядаючись,— а друге — се мені просто дивно, як ви легко вірите всяким пліткам...
— Хе, хе, хе! Найпевніші відомості ви, Федоте Амосо-вичу, називаєте плітками тільки через те, що вони виявляють всю звірськість ваших коханих революціонерів...
— ЯЇФХ там коханих революціонерів? Чи ви в своїм розумі, Данило Демидовичу? Що ви прискіпались до мене з тими осоружними революціонерами!..— розхвилювався, як той самовар, що збирається закипіти, Федот Амосович, дуже кумедно рокочучи своїм басом, і вже був зібрався схопитись з місця, все оглядаючись пильно на всі боки, як Данило Демидович, що ввесь час сміявся своїм смішком ласуна, вимовив:
— Та то я шуткую, ну годі ж, сідайте...
— Та ні, справді... се знаєте... Жартувати з такою річчю.. Хіба ви не знаєте?..— все ще не міг заспокоїтись товстенький Федот Амосович і оглянувся на Корденка. їх погляди зустрілись. Корденко побачив гладке, округле обличчя з товстим носом і довгими вусами і з двома ледве помітними безкольорними очима. Федот Амосович тим часом заспокоївся і сів біля,свого сусіди. Вони знов любенько розбалакались. Прислухаючись до дальшої розмови, Корденко почув, як кров кинулась йому до серця і до голови, на якій волосся готове було стати дибом: якийсь жах підіймався йому з гли бини душі і на хвилину затьмив погляд. О, він не боявся, що сидить якраз поруч з тими, що балакають привселюдно прб його вчинок, ні, до сього йому було байдуже, лише цікаво було послухати се з чужих уст, але інше в стократ страшніше схвилювало враз, як напад хуртовини, його душу. Се була страшна думка, що висловлялась одним словом "помилка", але воно було дуже-дуже страшне і, немов роз-калена криця, в'їлось йому в душу... Річ в тім, що з дальшої розмови сих двох добродіїв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередодні приїхав додому; а той, кого повинно було вбити, нікуди не їздив і завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо і незвичайно страшно!.. Кор-денко ледве стримався, щоб не застогнати. Він уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, і він пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову. І під отією загравою, що схопилась од якоїсь пожежі, що панувала в душі, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежі і горіла, 'кожна спроба зрозуміти се безглузде і жорстоке, що владно, насувалося на душу.
"Помилка" — згучало в устах.
"Помилка" — відбивалось в голові.
"Помилка" — немов лепетала вся перелякана і збентежена, вкрай стурбована душа.
І руки йому опускались, очі все дивились пильно на кінець стола, де безглуздо лежала якась крихітка булки. І та крихітка в'їлась в розум і немов була там зайвою, але немов вся розгадка, все зрозуміння страшного і безглуздого залежало од того, щоб дивитись на сю крихітку і зрозуміти її,— на що вона, чого вона...
Бадьора рука ударила Корденка по плечу, і він здригнувся, як схоплений на місці злочину... Він підняв очі і пізнав товариша; якого ждав,— Івана Вовтузенка, дуже веселого і енергійного, зовсім ще молодого юнака, який завжди насмішкувато відносився до всяких сумних становищ і ніколи тяжкому гніту душевному не давав наполягти на свою вертку душу. Тоненький і високий, дуже рухливий, з коротким каштановим м'яким волоссям, ніжними і рівними рисами світлого обличчя, він здавався Корденкові тепер особливо гарним, приємним, бажаним. Він зрадів йому, як розгадці.
— Що се ти задивився на кінець стола, як теля на сороку? — всміхаючись і швидко та дзвінко балакаючи своїм соковитим, молодим і чистим тенорком, спитав, торкаючи його, Вовтузенко.
— Я?..— метушачись незвичайно для себе, вимовив Корденко.
— Та що се ти, немов тебе мокрим рядном накрили?
— Ні, ні, стривай;— схопив Корденко за руку Вовтузенка.
— А що? — схилився до нього сей останній і серйозно та пильно подивився у вічі.— Зробив?
Корденко поблід і здригнувся. Поблід теж і Вовтузенко.
— Ходім,— спіткавши оте на чолі товариша, вимовив Корденко ледве чутно.
— Ходім! — енергійно підтримав Вовтузенко.
Вони вийшли під руку і пішли вулицею мовчки. Корденко,; всім напруженням сили волі, немов заспокоївся, Вовту-зенко ж вельми задумався. Вони навіть не помітили, як за ними стежили двоє пронйрливих очей малої стриженої голови в циліндрі, з голеним обличчям.
Пронира, бачачи, що вони не звертають уваги на його стеження, посмілився наблизитись, щоб йому зручніше було.
Раптом Корденко оглянувся: оглянутись йому схотілось цілком інстинктивно. Сей інстинкт так вріс йому у вдачу, Що він ніколи не помилявся. Тепер Корденко теж не помилився. Він ледве помітно шепнув Вовтузенку:
— За нами стежать...
Вовтузенко поглядом спитав. Корденко повіками одказав.
— Як? — спитав Вовтузенко у Корденка, який був такий спеціаліст, що знав всі ходи й виходи в усіх прохідних дворах.
— Іди, не вважаючи ні на що і вдаючи, що не трапилось ніякої відміни...
Так вони пішли далі.
Нишпорка, дійсно, нічого не помітив. Коли стали наближатись до першої поперечної вулиці, Корденко шепнув:
— Направо, швидше!..
Повернули вправоруч. Тут кроків за п'ять була нова перехресна вулиця.
— Через дорогу направо...— шепнув Корденко.
Так вони пробігли з півгодини і повертали вже в п'яту вулицю. Нишпорка якось був загубивсь, але от знову з'явився в далині вулиці, та очевидячки, ще не знайшов оком наших втікачів.
— У двір, направо...— вимовив Корденко
Се був довгий прохідний двір з досить глибокою нішею в другій брамі, зовсім темній і маленькій.
— Ховайся,— мовив Корденко, підводячи до ніші Вов-тузенка.