Страчене життя

Сторінка 2 з 12

Тесленко Архип

— Наоставляла, — каже, — од пайки.

Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:

— "Тарас Бульба", — каже,-шкiльний подарок. Тетрадки повиймала, показує:

— Чистописання це, — каже, — а це ось диктовка...-— щебече. Тiльки вже багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.

Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.

Почали гомонiть по селу:

— Так от, — кажуть, — щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку увезеть.

Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд собою.

— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм,-почала до Оленки. А до Михайла:

— Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi!

IV

Приїжджає було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя їй було. Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в їй. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород?

Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та така батькова воля — попустив.

— I сякий, i такий, — почала на Михайла Палажка, — таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi та тi б попускали тебе.

Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.

— Пiдлiзли сякi-такi до старого, — почала думать про їх, почала бабам хвалиться на улицi, — пiдлизалися до його, що вiн їм так сказав города узять.

Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до їх: не любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить до їх.

— Не ходи, — було каже їй, — нехай пiдлизи, вороги мої не втiшаються тобою, баришенькою моєю.

Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'ї дядькової до дiдуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядинi Оленка було про город, де вчиться, розказує.

— Все таке у йому... електричество, — каже, — i свiтять, i бiгають ним. Ну й люде, — дивується було, — до чого дiйшли!

А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було побалакати Оленцi.

— Що то та грамота, вчення! — було йому каже Оленка. — Вченi люди розумнi такi. Хоч, — каже, — i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi, тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра, слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе, настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги, картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.

Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти такої освiти, як тi вчительки. З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде їх брать було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там у старенькому панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає у садочку у себе на столику. Та такою до книг була i в школi вона. Заїхала раз було до неї її шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про неї Михайловi.

— Там, — каже, — така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу, яку з шкiльної книгарнi взяла. І вечора для читання їй мало, а й серед ночi читає вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу пiдкрутить, читає.

V

У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендiї теж. Сергiй, що ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь. З второкласної вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собі уже роздобув, i рiдною мовою писаних.

Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на лiто додому було. Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше взнала, що ми — українцi i що в нас своє єсть письменство.

— Як-таки так, — каже, — що я досi й не чула про це!!

В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", — та й замислилась. А пішла до Сергiя та й каже:

— Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?

Як стала у Великоросiї вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже й своєї вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала своє. А ранiш було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й керсет надiвать. Мати було їй:

— По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче.

Тiльки всмiхнеться Оленка.

Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в неї книги брать стала. I така була: Сергiй як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонiє-почервонiє було.

— Як же я, — каже, — мало читала!

I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже.

Турбується було, що у школi не дають таких книг. Шиє, вишиває було, — рукодiлля, якого й у школi вчилась.

Од роботи домашньої мати її увiльняє було.

-Не в своє дiло не мiшайся,-— каже було їй, — одного вже держись.

Було щоденник Оленка веде.

"Я, — було пише в щоденнику, — з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так пишуть у книгах".

А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Грає Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слухає так. Почервонiє було, та аж дрижати стане уся.