Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зiставалось тiльки свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.
— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобi.
— Як саме?
— У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так... чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки собi.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:
— А одвiту тут нiякого не буде менi?
— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвiту?
— А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?
— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не спiткнуть.
— Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався їхать за медом у пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:
— Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.
XIV
Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.
— Трудне дiло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!
— Потрудіться, спасибi вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.
— Да, да! Молотить послухаєш.
Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо, всмiхається.
— Тiльки знаєш що? — до Михайла каже. — Я на пишу, а пiсля мене ще й переписать треба комусь: я — суддя, i негарно, щоб моя рука була на прошенiї.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.
Злiг Михайло на стiл:
— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хiба?
— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
— За це вже й не знаю я. А Палажка:
— Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,
— сидить на полу, всмiхається.
— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рiдна:
одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук, продививсь, далi:
— Ну, тепер i її... як її?.. погукайте.
Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.
— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.
Вiн:
— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.
"Суддя, i такий неввiчливий! — подумала Оленка,— на "ти"..." — Почервонiла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: "Васьiлiй захопил огорода..." Знала, звiсно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стiл її.
— Не буду я цього переписувать, — каже.
— Чому? — гукнула мати на неї.
— Тому що... зла не робiть! — та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу їй:
— Куди ти? — визвiрилась. — Нащо ти вчилась ось стiльки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
— Грiшно так! — каже. — Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?
Оленка:
— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:
— А хiба... з якого двора ти?
— Вчила заповiдi? — почав i Михайло. — Повинуйся, в писанiї сказано.
— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.
Мати:
— Ворогiв жалко тобi? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!
Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:
— За що ж... за що ж зневага така?
— Та стоїть пак тобi, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.
Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.
— Ох-хо-хо! — зiтхнув. — Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хлiб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.
Всмiхається Остапчук.
— Вот так... — навчав її. — Що говорять тобi, слушать нада. I пости чтить нада, до церкви ходить, і... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i дощу не дає, що тепер у його вiрують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко, досадне. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.
"Зло,то є зло! —думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"
Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все.
"Лежать люде, — думає, — i байдуже їм зло".
Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi. Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.
"I це вiнець життя такий! — думає. — Цiль його... нагорода за всi турботи, страждання?!"
Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоїть. Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" — напис на йому. Так... Чула од Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який. Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя i... вiчного упокою мiсце знайшов!"
"Так от мiсце! — думає. — I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця, якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця — високомiрство їх! Яке безглуздя запобiгати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"
Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз: видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на ровi купчаться липи i як село поринає в садах.