— Ну як? — мовила вона дуже голосно.— Ну як?
— Як бачиші
— Ти здоровий? Тобі нічого не треба? Ти все маєш?
— Ага, все.
Ми змовкли. Марі знай усміхалася. Гладуха волала на все горло моєму сусідові, певно, своєму чоловікові, високому білявому хлопцеві з відкритим поглядом. Вони провадили розмову, почату до мене.
— Жанна не хотіла його взяти! — репетувала вона, аж у вухах лящало.
— Так, так,— озивався хлопець.
— Я їй сказала, що ти знов візьмеш його до себе, коли вийдеш, але вона ні за що не хотіла його взяти.
Марі теж перейшла на крик, сповіщаючи, що Раймон передає мені вітання, а я відповів: "Дякую". Але сусід заглушив мій голос.
— А як він, здоровий?
Дружина його засміялась і відповіла:
— Краще за всіх!
Мій сусід ліворуч — невисокий молодик з гарними руками, нічого не говорив. Я помітив, що він стоїть проти дрібної бабусі і обоє вони пильно дивляться одне на одне. Але мені не було коли спостерігати за ними, бо Марі гукнула, щоб я сподівався на краще. Я відповів: "Еге". В цей час я дивився на неї і мені хотілося стиснути її оголені плечі. Мені хотілося відчути її атласну шкіру, і я не дуже добре знав, чи можу я сподіватися на щось, окрім цього. Але Марі, безперечно, хотіла сказати, що можу, бо весь час осміхалася. Я бачив лише її блискучі білі зуби та згортки в кутиках очей. Вона гукнула:
— Тебе випустять, і ми поберемося! Я відповів :
— Ти гадаєш? — Але тільки на те, щоб сказати щось. Тоді вона проказала дуже швидко і все ще дуже голосно, що мене, звичайно, виправдають і ми ще разом купатимемось у морі. А інша жінка, поряд неї, волала, що залишила кошика з передачею в канцелярії, і перелічувала все, що принесла. Треба перевірити, адже передача коштувала чимало. Другий мій сусіда та його мати все ще дивились одне на одне. А знизу все так само піднімався рокіт арабської мови. Сонячне світло ніби напиналося й тисло на шиби широкого вікна.
Мені стало недобре, і я був би радий піти. Від гамору розболілася голова. Та все ж таки не хотілося розлучатися з Марі. Не знаю, скільки часу збігло. Марі щось говорила про свою роботу і все всміхалася. В повітрі стикалися мурмотіння, крики, розмови. Був лише один острівець тиші — саме поряд мене: непоказний юнак і старенька його мати, які мовчки дивилися одне на одне. Поступово, одного по одному, стали виводити арабів. Тільки-но пішов перший, усі притихли. Маленька бабуся притулилася до ґрат, і в ту хвилину наглядач подав знак її синові. Той сказав: "До побачення, мамо!", а вона, просунувши руку між залізним пруттям, довго й повільно махала нею.
Вона пішла, а на її місце став чоловік з капелюхом у руці. До нього вивели арештанта, і між ними почалася жвава розмова, але півголосом, бо в залі стало тихо. Прийшли по мого сусіду справа, і його дружина гукнула все так само голосно, ніби не помітила, що вже не треба кричати:
— Шануйся! Гляди себе!
Потім надійшла моя черга. Марі послала мені руками поцілунок. Коло дверей я ще раз оглянувся. Вона стояла як укопана, і на обличчі, притуленому до ґрат, застигла та сама крива посмішка.
Трохи згодом вона написала мені. Відтоді і почалося те, про що мені не хотілося б ніколи згадувати. Звісно, не треба перебільшувати: я пережив це легше, ніж інші. На початку ув'язнення найважчим було те, що подумки я все ще був на волі. Мені, наприклад, кортіло бути на пляжі і спускатися до моря. Я уявляв собі, як хлюпотять хвилі під моїми ногами, і як я входжу в воду, і яке почуття звільнення спізнаю, і раптом я відчував, як тісно мені в стінах тюремної камери.
Так тривало кілька місяців. Але потім у мене були тільки думки, звичні для арештанта. Я чекав на щоденну прогулянку у дворі, чекав, коли прийде адвокат. Пристосувався я до всього дуже добре. Мені часто тоді спадало на думку:
аби мене змусили жити в дуплі всохлого дерева і мав би я тільки одну розвагу: дивитися на колір неба над моєю головою,— я потроху призвичаївся б і до цього. Піджидав би польоту птахів чи зустрічі хмар так само, як тут, у в'язниці, я ждав химерних краваток мого адвоката, і так само, як у попередньому житті, терпляче ждав суботи, щоб стискати в обіймах Марі. Адже як подумати гаразд, мене не запакували в дупло всохлого дерева. Є люди нещасніші за мене. А втім, цю думку часто висловлювала мама і казала, що зрештою можна звикнути до всього.
А проте звичайно я не заходив так далеко в своїх розумуваннях. У перші місяці доводилося сутужно. Але саме зусилля, яке треба було робити над собою, і допомогло їх пережити. Наприклад, мене брала туга за жінкою. Це природно, бо я молодий. Я ніколи не думав саме про Марі. Проте я стільки марив про жінку, про всіх жінок, яких я мав, про те, як і коли сходився з ними, що камера була повна жіночих облич, і я не знав, куди дітися. З одного боку, це мене гнітило, а з другого — допомагало гаяти час. Я чомусь здобув прихильність старшого наглядача, який супроводжував роздавача, що приносив для арештантів їжу з кухні. Саме він і забалакав зі мною про жінок. Сказав, що в'язні найбільше нарікають, що позбавлені жінок. Я зауважив, що відчуваю те саме і вважаю таке позбавлення несправедливим.
— Але для того вас і саджають за грати.
— Себто як це?
— Адже воля — це жінки. А вас позбавляють волі. Такої думки мені раніше не спадало. Я погодився з ним.
— Ваша правда,— сказав я.— Інакше яка б це була кара?
— Авжеж. Ви, я бачу, людина кмітлива. Не те, що інші. Але зрештою вони самі заспокоюють себе. З цими словами наглядач і пішов.
Мучився я ще через брак сигарет. Коли я потрапив до в'язниці, в мене відібрали паска, шнурки від черевиків, краватку і все, що я мав у кишенях, а також і сигарети. Коли мене привели до камери, я попрохав, щоб мені віддали сигарети. Мені відповіли, що це заборонено. Перші дні то була справжнісінька мука. Певне, без курива було найважче. Я смоктав тріски, які відколював від нар. Цілі дні снував по камері, і мене млоїло. Я не розумів, чому нам не дозволяється курити, адже від цього нікому шкоди не буде. Пізніше я зрозумів, що це теж робиться для покари. Тільки тоді я вже курити відвик, і кара та була не для мене.
Якщо не зважати на ці прикрощі, мені було не так уже й зле. Найважливіше, повторюю, було збавити час. Але відтоді, як я навчився згадувати, я вже не нудився. Іноді згадував свою спальню: уявляв, як виходжу з одного кутка і, пройшовши по кімнаті, повертаюся назад; я перебирав подумки все, що траплялося дорогою. Спершу я швидко обертався з цим. Але щодалі подорож забирала все більше часу. Я згадував не лише шафу, але всі речі, що були там, і кожну річ малював собі в усіх подробицях: колір і матеріал, візерунок інкрустації, тріщинку, щербинку на вінці. Всіляко намагався не згубити нитки своєї інвентаризації, не забути жодної речі. За кілька тижнів я вже міг годинами змальовувати все, що було в моїй спальні. Що більше я думав про це, то більше забутих або непомітних дрібничок спливало в моїй пам'яті. І тоді я зрозумів: той, хто прожив на світі бодай один день, міг би за виграшки провести у в'язниці сто років. У нього вистачило б споминів на те, щоб не нудитися. Якщо хочете, це теж утішає.