Коли ми повернулися на берег, Массон уже кликав нас зі сходів своєї хатки. Я признався, що мені хочеться їсти, і він одразу ж заявив дружині, що я йому подобаюсь. Хліб був чудовий, м'який, риба смачна, і я жадібно проковтнув свою пайку. Потім подали смажене м'ясо з картоплею. Всі їли мовчки. Массон цмулив вино і без упину підливав мені. За кавою я відчув, що голова у мене обважніла, до того ж ще я багато палив. Массон, Раймон і я стали снувати плани, як ми всі разом проведемо серпень на цьому березі і вестимем вскладчину господарство.
Марі нараз спитала:
— А ви знаєте, котра година? Ще тільки пів на дванадцяту.
Ми всі здивувалися, але Массон сказав, що, звісно, ми попоїли дуже рано, одначе це цілком природно — їсти треба тоді, як зголоднієш. Марі це міркування здалося чомусь кумедним. Очевидно, перепила трошки. Массон спитав, чи не пройшовся б я з ним по пляжу?
—Після сніданку моя дружина завжди відпочиває. А я ні, не люблю. Мені треба гуляти. Я все їй кажу, що так краще для здоров'я. Ну та хай собі відпочиває, її воля.
Марі заявила, що залишиться й допоможе пані Массон помити посуд. Парижаночка сказала, що для цього чоловіків треба вигнати надвір. І ми втрьох пішли.
Сонячне проміння падало на пісок майже прямовисне, а на морі висявало просто нестерпно. На пляжі не було ані лялечки. З хаток, що стояли на краю плато, навислого над морем, долітав брязкіт посуду, ножів і виделок. Від розпеченого каміння, що всіяло землю, пашіло жаром. Раймон з Массоном заговорили про людей і справи, мені не знайомі. Я збагнув, що вони вже знаються давно і навіть мешкали колись разом. Ми дійшли аж до води й рушили по пляжній косі. Іноді накочувалася низька довга хвиля і відливала назад, оббризкавши нам парусинові черевики. Я ні про що не думав, чвалав, запаморочений і оспалий від пекучого сонця, що палило мою непокриту голову.
Раптом Раймон щось промовив до Массона, але я не розчув, що саме. Та тієї миті вгледів, як з протилежного кінця пляжу, ще далеченько, назустріч нам простують двоє арабів у синьому. Я глянув на Раймона, і він пробурмотів:
— Це вони.
Ми йшли далі. Массон здивувався, як араби могли вистежити нас. Я подумав: певне, бачили, як ми з пляжною торбою сідали в автобус, але промовчав.
Араби поволі наближалися. Ми не уповільнювали ходи, і Раймон сказав: "Якщо дійде до бійки, ти, Массоне, візьмеш на себе другого. Свого я упораю сам. А ти, Мерсо, товчи третього, якщо з'явиться". Я відповів: "Гаразд". Массон засунув руки в кишені. Розпечений пісок мені тепер здавався червоним. Ми йшли в ногу. Відстань між нами й арабами дедалі скорочувалася. За кілька кроків од нас вони зупинилися. Раймон рушив прямо до свого араба. Я не розчув, що він йому каже, але араб пригнувся, наче збирався буцнути його головою. Тоді Раймон ударив його і гукнув на підмогу Массона. Массон усією своєю тушею навалився на другого й двічі уперіщив його з усієї сили. Араб упав у воду, лицем у піщане дно, круг його голови піднімались', і лопали бульки. Тим часом Раймон теж ударив свого ворога, заюшив кров'ю йому обличчя. Потім обернувся до мене й мовив: "Диви, як я його поцяцькую". Я гукнув: "Обережно, у нього ніж!" Одначе араб уже розпанахав Раймонові руку й розрізав губу.
Массон скочив до свого. Але другий араб піднявся і став позад того, що з ножем. Ми не зважились поворухнутися. Ті двоє поволі відступали, не зводячи з нас ока й погрожуючи ножем. Коли відійшли подалі, повернулись і втекли, а ми зосталися на осонні. Раймон міцно стягував рамено хусткою, крізь яку соталася кров.
Массон сказав, що треба негайно розшукати лікаря — він неділю завше проводить на плато. Раймон згоджувався піти. Але тільки-но починав він говорити, у нього булькала в роті кров, що витікала з рани. Підтримуючи його, ми досить швидко дісталися до халупчини. Раймон сказав, що рани в нього неглибокі, і він може дійти. Вони пішли з Массоном, а я почав пояснювати жінкам, що сталося. Пані Массон плакала, а Марі слухала оповідь уся бліда. Мені набридло пояснювати, я замовк і почав курити, дивлячись на море.
Десь о пів на другу повернулися Раймон з Массоном. Рука в Раймона була перев'язана, кутик рота заліплений пластирем. Лікар запевнив, що це дрібниці, і все-таки вигляд у Раймона був похмурий. Массон намагався його звеселити, але він не озивався. Потім сказав, що спуститься до моря. Я спитав, куди він іде, ми з Массоном підемо разом із ним. Він розізлився і вилаяв нас. Массон сказав — не треба йому перечити. Але я все-таки пішов з Раймоном.Ми довго йшли пляжем. Сонце пекло немилосердно. Світло його дробилося на піску і на морській гладіні. Мені здавалося, Раймон знає, куди йде, але, мабуть, я помилявся. Аж у самому кінці пляжу ми набрели на джерельце, що сочилося з піску за високою скелею. І там ми побачили обох наших арабів. Вони лежали в своїх заяложених синіх робах. На око обидва були спокійні й майже задоволені. Той, хто штрикнув Раймона ножем, мовчки дивився на нього. Другий дмухав в очеретяну со —пілку, він скоса на нас зиркав і без кінця повторював три ноти, які вдавалося зіграти на цьому інструменті.
Кругом було тільки сонце й тиша, дзюрчання струмка і ці три ноти. Раймон поліз у кишеню по револьвер, але його ворог не ворухнувся, і вони мовчки дивилися одне на одного. Я помітив, що в сопілкаря пальці на ногах розчепірені. Раймон, не спускаючи очей з супротивника, спитав у мене:
"Уколошкати його?" Я подумав — коли я почну його відмовляти, Раймон осатаніє ще дужче і вже напевне вистрілить. І я лише сказав:
— Він же ще й словом не озвався. Негоже в такому разі стріляти.
І знов були спека і тиша, дзюркотіла вода і грала сопілка. Потім Раймон сказав:
— Ну, так я вилаю його гарненько, а як він огризнеться, то уколошкаю його. Я відповів:
— Ну що ж. Але якщо він не вихопить ножа, тобі не слід стріляти.
Раймон уже почав лютішати. Сопілка все не вгавала, але обидва араби пантрували за кожним Раймоновим рухом.
— Ні,— сказав я Раймонові.— Зійдися з ним рукопаш, а револьвер віддай мені. Якщо другий утрутиться або перший добуде ножа, я вистрілю.
Раймон віддав мені револьвера, метал сяйнув на сонці. Але ми ще не рухались, наче весь світ заціпенів і скував нас. Ми з арабами дивились одне на одного пильно. Все завмерло: і море, і пісок, і сонце, і сопілка, і джерело. В цю хвилину я подумав: доведеться чи не доведеться стріляти? Аж раптом араби почали задкувати, задкувати й шаснули за скелю. Тоді ми з Раймоном повернули назад. Раймонові ніби полегшало, і він усе примовляв, що пора їхати додому.