Та кімната, де живуть вони – переділена стіною. Там дві кімнати. В одній із них щось єсть…
Надворі, за кілька кроків від порога, мене зупинила рука Герасима. Тепер він був одягнений як слід.
– Моя баба спить, Любина… і ви лягайте спати собі… слиште.
Од нього несло, як од розкупореної пляшки, але я бачив – він силкувався володіти собою.
– Пустіть… – сказав я.
– Ідіть спати, – сказав він мені.
Я знову налякав міліцією. Його рука пустила мене, як залізні лещата.
Вийшовши на вулицю, я швидко пішов просто до Любини.
У тіні за деревами нікого не було видко, але я знав, де вона. Любина лежала на траві, наче дівча, й плакала. Голова її була на колінах Хоми.
Вони злякалися мене. Вона стулила плечі, і все тіло її наче чекало, що ось-ось хтось вдарить по ньому нагаєм.
Але Хома ворухнувся. Враз він дико захрипів і підвівся. Я бачив, як метнувся його порожній рукав того, що він розмахнувся здоровою рукою. В цій руці був камінь.
Я одскочив убік.
– Це не Герасим… Чорт… Чужий.
Любина встала, очи її блищали, як чорні краплі. Хома притулив її до себе. Я чув, як колотилося йому серце. Він, плутаючись, неслухняними словами розказував мені, що думав, ніби я – Герасим. Хома хотів розсадити голову Герасимові цією штукою. Ще одна секунда й він пустив би камінь мені на череп, бо він думав, що за Любиною прийшов Герасим. Тепер він навіть пізнає мене і дуже радий, що череп цілий.
Хома хоче забрати Любину – й завтра вона вже не Герасимова.
А зараз у нього ця штука, бо вічно той гад, після Варки і всякої сволочі, шукає Любину, а Хому одгонить, як голодну собаку. І слухається Хома і йде, як слухняний пес, бо у Герасима як-не-як – дві руки, а в Хоми – ось що. Він мотнув порожнім рукавом сорочки й ковтнув біль. Чогось було шкода цього гіганта з дитячою душею. Він мені подобався. Я взяв те, що він держав у руці. Це був важкий, фунтів у сім-десять, гострий шматок якоїсь породи, вроді залізної руди.
– На, дура, на – монатки… Провалювай, хі-хі… і не появляйся. Чортові собаки.
Герасим цинічно сміється, і цей сміх котиться в пітьмі, як важкі свинцеві кульки.
Мені хочеться встати, повалити його, звернути йому шию як волові і бити прямо по морді.
Він стоїть кілька хвилин, аж поки щезають на вулиці лайливі слова ображеної Варки. Потім на вулицю іде й він. Він точиться, балакає з собою. Його хода і він сам нагадують орангутанга.
Хтось легко сіпає мене за сорочку. Розплющивши очи, я побачив Любину. Це вона будила мене на роботу.
– Вставайте… Вставайте… Герасима ще не було з ночі.
Вона говорить це з радістю в очах. Але через хвилину – очи її так само чорні і ховають все наче завіса. Ці слова, незнайомий мені вогник в очах, і те, що вона будить мене – примушують чекати чогось од Любини.
Через хвилину – я у сінях.
Надворі був Хома. Він радий, але в кишені в нього грудка руди. На вусах, бороді такого ж кольору, як і ця порода, – проста одверта посмішка.
Герасима не буде днів зо три; тепер він п’є. А тим часом він забирає все Любинине й тікає з нею. Любина буде його жінкою. І знову – щаслива посмішка на все лице.
Так посміхаються люди, що не ховають своїх переживань.
Герасимові вона була за жінку не по закону, бо жінка в нього єсть…
– Єсть?! – здивувався я. – Значить, Любина не жінка? Варка?..
Любина потягнула мене за рукав.
– Ні, не Варка… – говорить вона мені, й губи її тремтять… – Ви кинули б кватирю і Герасим би замучив мене. Ви гляньте… – тут вона не в силі сказати й слова. Мовчки, швидко розстібнула ґудзики на блузці й показала плече, вкрите синяками.
Ураз вона заплакала. Хома підійшов, хотів узяти за руку, але лише махнув жменею.
– Брось ти… от охота… Ну брось, Люб… Чудачка: сміяця тепер, а вона – сльози… Ех ти…
– Гляньте, дивіться, – сказала вона ще раз і закотила рукав на одній руці. Вся рука була в синяках.
– Так все тіло… Що ж це – пустяки?..
Любина повела мене в свою кімнату. Я не помилився: там були двері в другу кімнату. Вона одчинила їх. Я нічого не бачив, але вже відчував, що там щось страшне.
Було зовсім темно. Несло прілою соломою, кислим немитим тілом, брудною, ніколи не митою одежею.
У кутку щось сиділо на соломі й стогнало. Я ще не міг нічого побачити. Що це? В кімнаті, схожій на порожній ящик, не було вікна. Любина широко одкрила двері. Сніп слабкого світла впав на куток, але його було досить, щоб побачити все.
Я зупинився й захолов. Я хотів тікати, але хвилину не міг ні сказати слова, ні рухатись. Там на соломі сиділа людина, жінка, схожа на великого павука…
Це був один із тих феноменів, про яких я чув, але яких ніколи не бачив.
Голова цієї жінки була завбільшки з велику картоплину, довгобраза з поколупаним жовтим обличчям, як у горбатих. Вона вся важила, мабуть, не більше як двадцять фунтів, і все тіло, од шиї до ніг, не переважало однієї чвертки аршина.
Сиділа вона нерухомо, трохи звісивши набік голову – вона наче не могла вдержати її рівно – й дивилася вниз.
І більш усього мене здивували руки. Вони за розміром мали нормальні долоні й пальці, тільки одна, ліва, була в крові. І ця нормальність їх до гидкого не в’язалася з розміром павукового тіла. Від пліч же тяглися не руки, а якісь кістки, обтягнуті в шкіру прутики. Вони були довгі, як у павука-косарика. Такі ж непотрібно довгі були й ноги. Держала вона їх, як луговий коник.
Павук глянув на мене й простягнув руку, щоб я щось дав. На обличчі був вираз абсолютної безнадійності. Другу закривавлену руку жінка держала на коліні.
Я щось хотів спитати, але Любина швидко потягла мене геть.
– Це його жінка… У нього документи на неї… Вінчані у церкві…
Любина була бліда й розповідала коротко. Він возив її на базар і збирав багато грошей. Гроші пропиває. Мотьці – так звали каліку – давали багато. Ніхто не пропустить, коли не злякається. Любина ж племінниця йому… Але це не вдержало Герасима. Одного разу він зборов її і потім жив з нею весь час.
– Ця Мотька балакати не може, ходити не може. Він запре її з очей, дасть води, сухариків, хліба житнього, а вона й стогне.
– Але вона думає? Думати вона може? – спитав я.
– Думати?.. Не знаю… Мабуть, вона думає, – скінчила про Герасимову жінку Любина.