Сто років тому вперед

Сторінка 47 з 68

Кір Буличов

— Я тобі, звичайно, вірю, але що ти мені показав? Золоту зірочку з військового погона, лушпиння банана, бублик, сухий листок і камінь. Якщо хтось матиме сумнів, він тобі враз доведе, що ти в майбутньому не був, а все вигадав.

— Але ж... — Коля подивився на свої скарби чужими очима, і його справді взяв сумнів. — Але ж ти віриш...

— Вірю, — твердо сказав Фіма. — Якщо ти ще що-небудь покажеш.

— Тоді присягни страшною клятвою, що нікому не скажеш.

— Теж мені романтик! Так тільки в дитячих книжках розмовляють.

— Добре, дай слово.

— Я вже давав.

Коля зітхнув і поліз під письмовий стіл, де стояв ящик з шструментами, залишками перевикористаного дитячого конструктора, проводами, зламаними вимикачами та іншими цінними речами. Внизу лежала коробка з-під черевиків. У ній під шаром дрібних деталей — чорна сумка з ремінцем через плече.

— Ну ось, дивися, тільки не зламай. Фіма подивився, зважив на долонях.

— А як працює? — спитав він.

— Просто.

Коля почепив сумку через плече, трохи відкрив кришку, дістав звідти тонкий провідок із навушничком на кінці, вставив його у вухо й сказав:

— Можна починати роботу.

— А звідкіля ти знаєш, як він діє?

— У них машини досить прості, мінімум деталей. Я бачив, як Аліса працювала, а вдома трохи випробував.

— Ну, й про що я зараз думаю? — спитав Фіма, намагаючись ні про що не думати.

— А для чого на тебе настроювати? — мовив Коля. — Ти думаєш, як би самому спробувати.

— А точніше?

— А точніше зараз дізнаємося.

Коля відкрив кришку сумки, всередині — коліщатко. Він став поволі повертати його, настроювати.

— Ага... Ти їсти хочеш? Ти ж усі котлети ум'яв.

— Бреше твій апарат! — розсердився Фіма. — Я про їжу й не думав.

— Отже, твої мізки за тебе думали.

— І вони не думали...

— Дивно...

— Дуже навіть дивно.

— Стій! Де кіт?

Коля обернувся. Фіма теж. Кіт сидів у кутку кімнати, облизувався і витріщав похмурі жовті очища.

— Пробач, Фімо, — сказав Коля. — Накладка з моєї вини. Зупинився на хвилі кота, а в нього одна думка — пожерти б, і ніяких інших бажань, хоча зранку повну тарілку тріски ум'яв.

— Дай краще мені спробувати, — попрохав Фіма. — Якщо вже машина така проста.

— Постривай.

Коля знову покрутив коліщатко.

— Ось, — мовив він. — Можу повторювати твої думки слово за словом. Чути ліпше, ніж по телефону. І не лічи подумки, мене не зіб'єш. "Тридцять сім, тридцять вісім... тридцять дев'ять... Невже він справді може думки читати?" Це я за тобою повторюю. "От би на уроках використати... Руткевич пише контрольну, а ти списуєш, не дивлячись".

— Колю, стій! — закричав Фіма. — Все, я вірю, ти вгадав! Дай тепер мені!

Коля обережно перечепив сумку зі свого плеча на Фімине. Передав йому навушник і відійшов до вікна, ніби його це не стосувалося.

— Крути коліщатко. Якщо почуєш про їжу — це кіт Маркіз. Крути далі, настройка тонка, діапазон дії метрів із двадцять, не більше. Напевно, кожен мозок має свою хвилю...

Фімка покрутив коліщатко, поклав сумку на стіл і сказав:

— А я все-таки думав, що ти брехав. А ти ні слова...

— Важко повірити.

Фіма сів на канапу, схрестив руки на животі й промовив:

— Либонь, я надто багато котлет у тебе з'їв. Зовсім обідати не хочеться, а бабуся в мене: "Чому в нас поганий апетит? Що болить у нашого хлопчика?" Вона мене геть розпестила.

— Та ти про діло говори! — обурився Коля. — Як можна думати про котлети?

— А що говорити? Кепська твоя справа. Ти правду казав.

— Чому кепська?

— Спіймай мої думки, послухай і зрозумієш. Навіщо слова тратити?

— Ти ще російську, сподіваюсь, не забув?

— Що тобі сказати? Накоїв ти — дай боже.

— Знаю.

— І розплутувати доведеться тобі.

— Але ти ж мені друг!

— Друг. Інакше б не переживав. Тобі пощади не буде.

— Певен?

— Цілком певен. Ти порушив першу заповідь мандрівників у часі: порушив його таємницю.

— Але я навіть не знав, що в майбутньому опинюся.

— Сусідові твоєму теж не минути лиха.

— Послухай, вони не такі вже жорстокі. Там навіть наші з тобою сучасники збереглися.

— Хлопчисько ти! До чого тут сучасники? Я гадаю, що тебе таємно переправлять туди й ліквідують. Щоб урівноважити.

— Що урівноважити?

— Твою шкоду. Я одне таке оповідання читав, американське. Там людина в минулому опинилася, метелика роздушила — і не того президента в Америці обрали. Все пов'язано.

— Я цього й побоювався, — сказав Коля.

— А я ще читав оповідання, як один чоловік усе винаходив фантастичні проекти, по нього прийшли із контррозвідки майбутнього й ліквідували.

— Я нічого не винаходив.

— Ти викрав.

— Може, мені зізнатися? Я вже думав підійти до Аліси й сказати: винуватий, хотів як краще. Я ж не крав, а відняв у бандитів.

— Хто тобі повірить? Факт очевидний: ти забрав апарат. І, на жаль, нема тобі пощади.

— Але що робити, Фімко? Може, старим моїм сказати?

— Ні, ти зовсім з глузду з'їхав! Вони тебе з повним правом відразу ж потягнуть до психіатра. Наш хлопчик перевчився, і в нього глузд за розум завернув.

— Так, твоя правда.

— Єдиний вихід — мовчати. Навіть якщо тебе притиснуть до стіни — все одно мовчати. А апарат краще б у Москву-ріку вкинути.

— Ні, цього я не зроблю. Хочеш, тобі дам на схов?

— Щоб мене замість тебе ліквідували?

Хвилин п'ять вони мовчали.

— Еврика! — вигукнув Фіма. — Є рада.

— Яка?

— Коли твій сусід вертається?

— Мабуть, через тиждень або днів через десять. Мама його провідувала.

— От і чудово. Як тільки він повернеться — ти до нього в гості. А апарат із собою береш.

— І що? Я боюсь признатися.

— І не признавайся. Ти скажи, що тобі треба фрегат обміряти. Поки будеш міряти, обережненько поклади апарат йому під стіл. І йди. Ясно?

— Він знайде і подумає на мене.

— А де в нього докази? Може, хтось із його агентів забув.

— А якщо...

— Ніяких "якщо"! Найголовніше — не забудь зітерти з нього відбитки пальців. Не забудеш?

— Ні.

— Згода?

— Добре б... Але ти нікому не скажеш?

— Щоб стати твоїм співучасником у злочині століття? Ніколи! Мені ще жити хочеться... І взагалі, я йду додому. Ти не дрейф, обійдеться.

— Зачекай! Хочеш, ми його у двір візьмемо, послухаємо, що люди думають...

— Щось не хочеться, мене обідати ждуть. А в дворі твої товстуни й злодії можуть підстерігати. — Фіма натяг куртку. — Ти до дверей не підходь, нехай нас укупі не бачать...