Із кущів вискочило кілька молодих хлопців. Потім вийшов давній знайомий Алісиного тата, оператор Герман Шатров. Лоб Шатрова затуляв довгий зелений козирок від сонця, і на грудях у нього висів мікрофон.
Не помічаючи дівчини з Алісою, Шатров насипався на своїх помічників.
— Як могло статися, — сердився він, — як могло статися, що вісім роботів з масовки пішли із знімального майданчика? Хто за це відповідає? А раптом один із них на машину б налетів? Або дитину б до смерті налякав? Ні, я так цього не залишу! Я сьогодні ж серйозно поговорю з конструкторами.
— Вони ж дослідні, Германе, — втрутився один із асистентів. — Їх тільки зараз розпакували, навіть перевірити не встигли. От вони й розповзлися по бульвару.
— Та хіба ж це справжні селяни початку двадцятого століття? На основі чого їх програмували?
Із кущів вийшов ще один чоловік. Був він огрядний і сумний.
— Геро, — мовив він, — любий, ми ж не самі придумали. Взяли дідів із романів першої половини минулого століття, туди-сюди.
— Що?
— Туди-сюди, кажу. Це я, поки з ними морочився, дідівських висловів нахапався. У них років сто п'ятдесят тому були обов'язково улюблені слова, незвичайні.
— Забирай своїх дідів. Придумаємо щось інше.
— Ащо ж мені з ними робити? Вони ж ні на що не годяться.
— Поміняєш блоки пам'яті на стандартні, і вийдуть непогані роботи-доглядальниці. Бігме, навіть цікаво. З бородами і запасом казок, туди-сюди.
ВАЛІЗА-УСТАНОВКА ПРОФЕСОРА ШЕЇНА
— Ти що тут робиш? — спитав раптом Герман, помітивши Алісу. — І тут устигла?
— Ми дуже злякалися, — відповіла Аліса.
Вона хотіла показати дівчину, яка теж злякалася, але дівчина, виявляється, непомітно пішла.
— От, — занервував Герман, — я ж казав, що дітей типовими дідами злякати можна!
— Я гадала, що він із минулого, на машині часу.
— Ні, не бійся, таких примітивних дідів навіть сто п'ятдесят років тому не було. Хоч я достеменно не знаю. У тебе що, канікули вже?
— Канікули. А ви картину знімаєте?
— Історичну стрічку.
— З ефектом присутності?
— І симфонією запахів та термоефектом.
— А сьогодні зніматимете?
— Сьогодні? От не знаю, що нам тепер робити з масовкою. Діди невдалі… Знаєш що? Зганяймо лишень ми на натуру. На Чорне море Хочеш із нами?
— Дуже хочу! А як тато?
— З татом я домовлюся, — сказав Герман. — Треба тільки з режисером поговорити. Володю! Володю, Чулюкін! Де ти?
— Ну що? — запитав голос із кущів, і відразу ж на доріжці з'явився режисер — меткий, невисокий, у дуже модному американському капелюсі з балабончиками.
Режисер швидко рухався і швидко говорив, але думав він, очевидно, не швидше, і часто фраза у нього не докінчувалася, бо думки примушували, не закінчивши першої, починати другу.
— Що, у нас сталося нещастя? — спитав він. — Діди сплохували, і не тільки… А зрештою, в тебе є міркування щодо… Може, нам перейти в павільйон?
— Володю, відпусти мене на узбережжя. Мені потрібен захід сонця, щоб із фіолетовими хмарами. Все одно день пропав.
— А як же Марія Василівна?
— Вона обійдеться.
— І все-таки… А втім, їдь. Тільки щоб на ранок повернутися, а то Марія Василівна…
Тут Чулюкін повернувся і щез у кущах. Наче його й не було.
— От бачиш, — сказав Герман. Він дістав із кишені відеофончик і набрав номер Алісиного батька. — Слухай, Ігоре, — почав він, — я в тебе хочу доньку вкрасти на півдня. А на ранок поверну… Та ні, на Чорне море, там тепло. Погоду я замовив… От і чудово!
Герман вимкнув відеофон і сказав Алісі:
— Твого батька такий варіант цілком улаштовує. Він усе одно затримається до ночі. Крумси діляться у нього. Що це таке, до речі?
— Якісь звірі з Сіріуса. Я їх ніколи не бачила. Але мені треба буде додому зайти.
— І не мрій. Натура не жде. Або ми летимо зараз, або ти залишаєшся в місті.
— Міш необхідно одну річ додому занести.
— Завтра занесеш. По машинах!
Ніяких машин не було, та їм і не можна заїздити на бульвар. Але після цих слів раптом у кущах щось загуркотіло й зашурхотіло.
— Апаратуру згортають, — сказав Герман. — Ходімо.
Алісі довелося піти. Хоч вона й шкодувала, що не змогла забігти додому й покласти на місце мієлофон, який тато заборонив чіпати. Адже неможливо ж відмовитися од такої поїздки, не часто тебе кличуть подивитися, як знімається справжнє кіно.
Флаєр чекав кіношників на даху одного з будинків скраю бульвару.
Флаєром летіти в Крим довше, ніж метро, але кіношники, хоч як вони квапилися, змушені були скористатися своєю машиною, тому що в них було багато обладнання — камер та освітлювальних приладів, — перевантажувати яке в вагони метро було довго й важко. Тим паче, що метро йшло тільки від Москви до Сімферополя, а звідти все одно на узбережжя треба летіти флаєром або їхати монорейкою.
Звичайно ж після роботи тисячі московських флаєрів і таксі вирушали в Фіга — Мазилово, до срібної бані з вели кою червоною буквою "М" над нею. Тут — московська станція Кримського метрополітену. Кілька паралельних тунелів тонкими ниточками з'єднують Філі із Сімферополем. Ниточки ці прямісінькі, й це означає, що на середині шляху тунель метро заглиблюється на кілька кілометрів під землю. Свого часу будівництво перших міжміських підземних ліній було дуже важкою справою, поки будівельники не ввели в роботу прохідницького автомату, який під температурою в кілька тисяч градусів розплавляв породу, облицьовував її тугоплавким пластиком і залишав за собою блискучу, оплавлену, гладеньку, як серединка керамічного стакана, трубу.
Такі самі лінії метро сполучають Москву і з Ленінградом, і з Києвом, і навіть із Свердловськом. А до 2100 року буде закінчено першу лінію Варшава — Нью-Йорк. Її будують уже третій рік, бо під океаном тунель проходить мало не по центру Землі й тому роботи там посуваються повільно, і про них двома словами не розкажеш.
А кримський тунель давно вже став звичним і зручним — кожен москвич може після роботи за сорок п'ять хвилин доїхати в снаряді метровагона до Сімферополя, а звідти вже п'ятнадцять хвилин на флаєрі до будь-якої точки узбережжя. До ночі можна повернутися в Москву засмаглим і накупаним.
Герман з Алісою, троє асистентів, двоє роботів, пілот розмістилися в мосфільмівському флаєрі. Він безшумно знявся з даху і, набравши висоту, полетів на південь, до Чорного моря.