— Ганьбааа! Ганьбааа! Хто зірвав трроянду?
— Ну й наївність! — дивувався дідусь, витираючи сльози. — Ну й жартівник! Ти мені лестиш безбожно. Невже я такий молодий із виду?
— Не вельми молодий, — сказав щиру правду Коля, — але на велосипеді ви катаєтеся ще хоч куди.
— Тоді я відкрию тобі таємницю. Мені завтра виповниться сто сімнадцять років.
— Не може бути! — вигукнув Коля. — Отже, ви з Абхазії?
— Чому?
— Там живуть довгожителі. Але вони харчуються сиром та вином і пасуть овець.
— Ні. Я з Москви, а харчуюся я переважно кефіром і дуже люблю баранячі відбивні. Ти любиш баранячі відбивні?
— Страх люблю, — признався Коля. Він досі ще не міг подолати здивування. — Отже, ми з вами ровесники!
— У певному розумінні, — згодився дідусь. — Якщо взяти до уваги твій костюм, ми ровесники. Але повинен тобі ще раз із повною відповідальністю повторити, що в мій час хлопчики вдягалися інакше. Я міг забути, що було п'ятдесят років тому, проте що було в минулому столітті, пам'ятаю.
Ну що ти вдієш! Дідусь був так упевнений, що сперечатися з ним неможливо. Та Коля й не хотів сперечатися. Він був вражений. Поруч нього сидів його ровесник. Котрий через сто років катається на одноколісному велосипеді й носить червоні тапочки. Отже, можливо, й Коля житиме ще сто років?
— А як здоров'я? — спитав Коля співчутливо. — Не турбує?
— Не скаржуся. Спасибі медицині. Тільки сплю погано.
— Ну, це не страшно, — заспокоїв Коля. — А ви яку школу кінчали?
— Сто двадцять третю, англійську. На проспекті Миру.
— Я теж в англійській вчуся, — сказав Коля. — Ду ю спік інгліш?
— Йєс, ай ду, — відповів дідусь Павло. — І добре вчишся?
— Коли як, — мовив Коля. — Задають багато.
— А я гадав, що тепер нічого не задають.
Коля схаменувся.
— Іноді.
— А от мої правнуки кажуть, що нічого не задають. Напевно, я слушно роблю, що їм не довіряю.
— А ви на яку ковзанку ходили? — спитав Коля дідуся.
— Я — в Сокольники. А ти?
— Я — в Парк культури.
Але тут Коля вирішив більше не заглиблюватися у спогади, бо він напевно ляпне якусь дурницю. П'ять хвилин минуло, та дідусь Павло не квапився йти. Йому подобалося розмовляти з хлопцем, який удвічі зменшив його вік. Як відомо, літні люди страх люблять, коли їм удвічі зменшують вік.
По небу простяглася біла смуга. Вона так хутко з'явилась, що ніякий реактивний літак із такою швидкістю не зміг би пролетіти.
— Що це? — спитав Коля.
— Сплінтер, — відповів дідусь байдуже. — А може, рейсовий на Місяць. Адже там фестиваль. Хіба не знаєш?
— Знаю, — сказав Коля. — Але ми до маскараду готуємось.
Над вулицею поволі летіла перламутрова куля у півметра діаметром. Порівнявшись із лавкою, куля змінила свій шлях, і повернула просто до них. Коля трохи злякався, але дідусь поманив кулю і, коли та наблизилася на відстань витягнутої руки, клацнув пальцем по її боці. В кулі з'явився отвір, і з нього на долоню дідусеві Павлу випала чорна штука, схожа на портсигар.
— Почитаємо газетку, — сказав дідусь.
Куля злинула в повітря й вирушила шукати інших читачів.
Коля скоса поглядав на дідуся, який натиснув якусь кнопку збоку портсигара, портсигар перетворився на різноколірний екран, і по ньому побігли розмаїті кадри. Колі незручно було заглядати збоку, він тільки почув, як мелодійний жіночий голос промовив:
"…Фестиваль на Місяці обіцяє бути найцікавішим видовищем цього року… Почалися дискусії в ООН…"
Цієї миті Коля на хвильку відвернув увагу, бо вулицею наперегони, не торкаючись бруківки, промчали три прозорі кулі, в яких на м'яких сидіннях розташувалися люди. Вони кулями не керували, а один із них навіть читав таку саму газету, як дідусь Павло.
Коля згадав, що час іде, всі кудись їдуть, він один байдикує.
— Даруйте, — спитав він, — котра година?
Колин ровесник, не відриваючись од газети, простяг йому руку. На зап'ясті дідуся був браслет, широкий, але без будь-яких зображень. Раптом на браслеті спалахнули слова й цифри:
Час 10 — 12 — 36
15°. Дощу не буде.
— Дякую, — сказав Коля, котрий вирішив нічому не дивуватися.
Розділ IV
СИНІЙ КІНЬ ТА ІНШІ ЛІНГВІСТИ
Колин ровесник, якого можна було б назвати Пашкою, якби він не був таким старим, заглибився в читання газети і про все забув. Тому Коля тихенько підвівся з лавки й пішов далі. У нього виникла ідея: потрапити на космодром і, якщо вдасться, зганяти на Місяць. Туди ж ходять туристські кораблі, отже, це недовго. Звичайно, Коля розумів, що, коли він проживе стільки, скільки дідусь Павло, або трішки менше, він ще раз злітає на Місяць чи на Марс. Та це колись. А людині ж усе кортить одержати зараз. Коля не став розпитувати дідуся, як пройти на космодром, бо кожен москвич через сто років муситиме це знати.
Коля розгледівся довкола і побачив знайомий будинок. Він стояв на високому схилі пагорба, його колони біліли за деревами. Сто років тому будинок знаходився на Гоголівському бульварі, в ньому була Спілка художників і навіть висіла пам'ятна дошка, що тут жив Тургенєв.
— Здрастуй, давній знайомий, — привітався Коля. — Приємно зустрітися із знайомим будинком.
— Здрастуйте, — відповів хтось поряд. — Хіба ми з вами раніше зустрічалися?
Коля оглянувся, але нікого поряд не було.
— Яз вами й зараз іще не зустрівся, — сказав Коля. — Ви де?
— Якщо ви зробите ще крок, то неодмінно на мене наступите. І це буде сумно.
Коля подивився під ноги й побачив світло-зелене кошеня з одним бузковим оком посеред лоба.
— Ні, — промовив Коля, пригледівшись до дивної тварини. — Ми з вами ще не зустрічалися. У нас такі не водяться.
— Тоді дозвольте відрекомендуватися: я відомий космічний археолог, фахівець із вимерлих мов професор Рррр.
— Коля.
— Дуже приємно. Чому ж ви лишилися в місті цього недільного дня? Всі мої друзі роз'їхалися хто куди.
— Ми до маскараду готуємося. Із життя двадцятого століття, — сказав Коля. — А ви з іншої планети?
— Авжеж. Я тут на семінарі із структуральної лінгвістики. Ви не цікавитеся структуральною лінгвістикою? Це вельми захопливо. В нас у семінарі двоє семикласників і один третьокласник. Не рахуючи професорів та академіків.
— Ні, — признався Коля, — лінгвістикою я не цікавлюсь. Я цікавлюся футболом.