Фернанда була впевнена, що її чоловік повернеться до своєї коханки, тільки-но розпогодиться. Спершу вона побоювалася, коли б він, бува, не спробував прослизнути до її власної спальні, бо тоді б їй довелося пройти через ганебне пояснення, розповівши йому, що після народження Амаранти Урсули вона втратила здатність до подружнього життя. Саме ці страхи й стали причиною її посиленого листування з невидимими цілителями, яке раз у раз уривалося через порушення поштового зв'язку. В перші місяці дощу через бурю скоїлося кілька залізничних катастроф, і Фернанда з одного листа невидимих цілителів зрозуміла, що її послання не дійшли за призначенням. Згодом, коли її зв'язок з невідомими кореспондентами урвався остаточно, вона всерйоз обмірковувала, чи не надягти їй маску тигра, яку її чоловік носив на кривавому карнавалі, та не піти під вигаданим ім'ям на прийом до лікарів бананової компанії. Але від однієї з жінок, яка часто приносила до будинку новини про лиха, спричинені потопом, вона дізналася, що компанія вивезла свої амбулаторії в ті краї, де немає дощів. Тоді Фернанда втратила будь-яку надію. Вона підкорилася долі й почала чекати, коли вщухне дощ і знов запрацює пошта, а до того часу лікувала свої таємні хворості домашніми засобами, бо воліла за краще вмерти, аніж віддатися в руки останнього лікаря, що залишився в Макондо, — дивакуватого француза, котрий харчувався травою, мов той кінь або осел. Вона зблизилася з Урсулою, сподіваючись вивідати в старої який-небудь рятівний рецепт. Проте святенницька звичка не називати речі своїми іменами змусила Фернанду поміняти причини на наслідки й оголосити кровотечі жаром. У такому вигляді її хворості видавалися їй менш соромітними, й Урсула слушно зауважила, що її захворювання не утробне, а шлункове, й порадила прийняти каломель. Якби не було цієї недуги, в якій будь-яка інша жінка, котра не страждає хворобливою соромливістю, не виявила б для себе нічого ганебного, і якби не пропадали листи, то Фернанда не звертала б уваги на дощ, бо ж, зрештою, все своє життя вона збувала так, ніби надворі постійно лив дощ. Вона не змінила годин трапез і не відмовилася від жодної своєї звички. Під ніжки столу підкладали цеглини, стільці ставили на товсті дошки, щоб, обідаючи, не промочити ноги, а Фернанда й далі стелила скатертину з голландського полотна, розставляла китайський сервіз і запалювала перед вечерею свічки в канделябрах, тому що, за її глибоким переконанням, стихійне лихо не могло бути приводом для порушення твердо запроваджених правил. Ніхто з мешканців будинку не з'являвся на вулиці. Якби Фернанда могла, то назавжди б позачиняла всі вхідні двері набагато раніше, ніж почався дощ, бо, на її думку, двері винайдено тільки для того, щоб замикати їх, а цікавість до подій на вулиці — це риса, властива повіям. А втім, вона перша кинулася до вікна, зачувши, що повз будинок несуть труну з тілом полковника Герінельдо Маркеса; однак те, що Фернанда побачила через прочинене вікно, прикро її вразило, і ще довго по тому вона розкаювалася в своїй слабкості.
Годі було собі уявити убогішу похоронну процесію. Труна стояла на простому возі, запряженому волами, над нею коливалося накриття з бананового листя, не вщухаючи лив дощ, колеса грузли по маточини в багнюці, але накриття трималося якимсь дивом. Тужливі потоки води спадали на вже й так промокле наскрізь знамено, що лежало поверх труни, на те саме бойове знамено, вкрите пороховою кіптявою та кров'ю, яке викликало ненависть найзаслуженіших ветеранів. На труну було покладено шаблю в китицями із мідних і шовкових ниток, ту саму шаблю, яку полковник Герінельдо Маркес залишав на вішалці у вітальні, щоб беззбройним увійти до кімнати, де шила Амаранта. За труною чалапали по болоту останні ветерани, що зосталися живі після Неєрландської капітуляції, вони йшли, позакасувавши штанини до колін, а декотрі навіть босоніж, і кожен ніс в одній руці тростинову палицю, а в другій — вінок із полинялих під дощем паперових квітів. Немовби процесія привидів, пройшли вони вулицею, яка все ще носила ім'я полковника Ауреліано Буендіа, дружно, як під команду, повернули голови до його будинку, відтак завернули за ріг і вийшли на площу, а там їм довелося просити допомоги, бо імпровізований катафалк зовсім загруз у багнюці. Урсула попросила Санта Софію де ла П'єдад піднести її на руках до дверей. Ніхто не міг узяти під сумнів те, що стара бачить — з такою увагою дивилася вона на процесію, а її випростана вперед рука архангела-благовісника повторювала рухи жалобної колісниці на вибоїстій дорозі.
Прощавай, Герінельдо, синку, — гукнула Урсула. — Перекажи нашим моє благословення й скажи, що ми побачимося, тільки-но розпогодиться.
Ауреліано Другий допоміг прабабі повернутися до ліжка й зі звичною безцеремонністю запитав, що вона мала на увазі, мовлячи свої слова.
Щиру правду, — відповіла Урсула. — Я помру, як тільки вщухне дощ.
Лавина багнюки, що заливала вулиці, занепокоїла Ауреліано Другого. Його охопила запізніла тривога за долю своєї худоби, тож, накинувши на плечі брезент, він подався до Петри Котес. Вона саме стояла по пояс у воді на подвір'ї свого будинку, силкуючись зрушити з місця здохлого коня. Ауреліано Другий схопив дерев'яний кілок і почав допомагати їй. Велетенська роздута туша гойднулася, неначе дзвін, і її відразу підхопив потік рідкого болота. Відколи почався дощ, Петра Котес тільки те й робила, що очищала подвір'я від падла. У перші тижні вона посилала Ауреліано Другому записки з проханням терміново вжити якихось заходів, але той відповідав, що квапитись нема чого, справи йдуть не так уже й погано і він щось придумає, як тільки перестане дощ. Петра Котес попросила переказати йому, що пасовиська затоплені, худоба втікає в гори, а там немає паші, тварин пожирають яґуари й косять епідемії. "Не турбуйся, — відповів їй Ауреліано Другий. — Худоба буде, аби тільки вщух дощ". На очах у Петри Котес тварини дохли десятками, і вона ледве встигала розрубувати на частини тих, що захлиналися в багнюці. Безпорадно дивилася вона, як потоп невблаганно нищить статок, що колись вважався найбільшим і найнадійнішим у Макондо і від якого тепер лишався тільки сморід. Коли Ауреліано Другий врешті наважився піти подивитися, що там коїться, він знайшов одного виснаженого мула та ще труп коня серед руїн стайні. Петра Котес, забачивши свого коханця, не виказала ні подиву, ні радості, ні злості, а тільки іронічно всміхнулася.