І от Ауреліано винайшов засіб, який кілька місяців допомагав усім боротися з провалами пам'яті. Відкрив він його зовсім випадково. Цей хворий на безсоння досвідчений знавець своєї справи, бувши одним з перших заслаблих у місті, досконало опанував ювелірне мистецтво. Якось, шукаючи маленьке коваделко, на якому вони з батьком звичайно розплющували метали, він ніяк не міг згадати його назви. Батько підказав йому: "Ковадло". Ауреліано написав слово на папірці й приліпив його до основи коваделка. Так він був певен, що більше цього слова не забуде. Йому й на думку не спало, що то був тільки перший вияв забутливості, — просто, подумав, це слово було важко запам'ятати. Однак за кілька днів він зауважив, що насилу пригадує назви майже всіх речей у лабораторії. Тоді він зробив на них відповідні наліпки, й тепер досить було прочитати назву, щоб визначити, що то таке. Коли батько висловив своє занепокоєння тим, що він забуває навіть найяскравіші враження дитинства, Ауреліано пояснив йому свій спосіб, і Хосе Аркадіо Буендіа спочатку застосував його у себе вдома, а потім і в місті. Вмоченим у чорнило пензликом він понадписував усі речі в будинку: "стіл", "стілець", "годинник", "двері", "стіна", "ліжко", "каструля". Далі пішов у загорожу для худоби, а потому — в поле й позначив там тварин, птахів і рослини: "корова", "цап", "свиня", "курка", "маніок", "банан". Невдовзі, користуючись новим способом пригадувати слова, люди зрозуміли, що може настати такий день, коли, поновивши в пам'яті назву речі за написом, вони будуть неспроможні згадати її призначення. Після цього написи стали докладніші. Наочне уявлення про те, як жителі Макондо силкуватись боротися з забутливістю, дає табличка, повішена ними на шию корові: "Це корова, її потрібно доїти щоранку, щоб дістати молоко, а молоко треба кип'ятити, щоб змішати з кавою й вийшла кава з молоком". Ось так вони й далі жили в химерній дійсності, що вислизала від них, дійсності, яку за допомогою слова їм удавалося затримати на коротку мить і яка, однак, мала неминуче й безповоротно зникнути, тільки-но забудеться значення літер.
Там, де шлях із долини заходив до міста, було почеплено плакат із надписом: "Макондо", а другий, більший, установили на центральній вулиці, і він проголошував: "Бог є". На всіх будинках були поставлені різні умовні знаки, що мали поновлювати в пам'яті речі й почуття. Проте така система вимагала пильної уваги і неабиякої моральної сили, тим-то чимало людей піддалося чарам уявної, вигаданої ними самими дійсності, що було не дуже практично, зате заспокоювало. Найбільше сприяла поширенню цього самообману Пілар Тернера, призвичаївшись читати на картах минуле, як ото вона колись читала майбутнє. Тож завдяки її хитрому способові безсонні жителі Макондо опинились у світі, створеному з непевних і суперечливих тлумачень карт, де через силу згадували чийогось батька як темноволосого чоловіка, що прибув на початку квітня, матір — як смагляву жінку з золотою каблучкою на лівій руці, а днем народження виявився останній вівторок, коли на лавровому дереві співав жайворонок. Ущент розбитий цим обрядом утішання, Хосе Аркадіо Буендіа надумав побудувати на противагу йому машину пам'яті, яку він мріяв колись створити, щоб запам'ятати всі чудесні винаходи циган. Її робота мала базуватися на принципі щоденного повторення всієї суми набутих у житті знань. Хосе Аркадіо Буендіа мислив собі цю машину як обертовий словник, яким людина, стоячи на осі обертання, керує за допомогою ручки, і таким чином перед її очима за короткий час проходять усі необхідні для життя знання. Йому вдалося заповнити близько чотирнадцяти тисяч карток, коли раптом на дорозі з долини, теленькаючи сумним дзвоником тих, хто ще не втратив сну, з'явився дивний на вигляд чоловік з пузатою, перев'язаною мотузками валізою й візком, покритим чорним ганчір'ям. Він прямував до будинку Хосе Аркадіо Буендіа.
Відчинивши двері, Вісітасьйон не впізнала прибулого і вирішила, буцімто це — мандрівний торгівець, який іще не знав, що в місті, засмоктаному трясовиною забуття, неможливо нічого продати. Прибулий був старий чоловік. Його голос непевно тремтів, а руки ніби сумнівалися в існуванні речей, але було цілком очевидно, що він — зі світу, де люди вміють спати і мають пам'ять. Коли Хосе Аркадіо Буендіа вийшов до старого, той сидів у вітальні, обмахуючись поношеним чорним капелюхом, і уважно та співчутливо читав поналіплювані на стіні папірці з написами. Хосе Аркадіо Буендіа дуже шанобливо повітав гостя, побоюючись, що, може, колись знав його, а тепер забув. Але гість розгадав цю хитрість. Він відчув, що його забуто, але не скороминущим забуттям серця, а іншим, жорстокішим і остаточним, добре йому відомим забуттям смерті. І тут він усе зрозумів. Розчинив валізу, напхану всілякими речами невідомого призначення, й вибрав з-посеред них невеличку скриньку з численними пляшечками. Відтак подав Хосе Аркадіо Буендіа одну, з рідиною приємного кольору; хворий випив, і його пам'ять осяяло. Очі в нього налилися слізьми печалі, ще перше ніж він побачив себе в цій абсурдній кімнаті, де всі речі було понадписувано, перше ніж він із соромом прочитав пишномовні дурниці на стінах, ба навіть перше ніж він, майже осліплений спалахом радості, впізнав гостя. Це був Мелькіадес.
Поки Макондо святкувало повернення пам'яті, Хосе Аркадіо Буендіа й Мелькіадес стерли порох зі своєї давньої дружби. Циган мав намір залишитися в місті. Він і справді побував на тім світі, але не зміг стерпіти самотності й повернувся назад. Відторгнутий своїм племенем, позбавлений свого надприродного хисту за вірність життю, він вирішив знайти спокійне пристановище в цьому ще не відкритому смертю закутку землі й присвятити себе даґеротипії. Хосе Аркадіо Буендіа ще ніколи не чув про такий винахід. Та коли побачив себе і всю свою родину зафіксованими на віки вічні на металевій пластинці, що мінилася різними кольорами, то занімів з подиву; до тих часів і належить цей заіржавілий даґеротип, де зображений Хосе Аркадіо Буендіа зі скуйовдженим, уже сивуватим волоссям, в сорочці з накрохмаленим комірцем, застебнутим мідною запонкою, з урочистим і здивованим виразом обличчя. Вмираючи зо сміху, Урсула запевняла, що він схожий на "переляканого генерала". І справді, Хосе Аркадіо Буендіа був наляканий того прозорого грудневого ранку, коли Мелькіадес зробив даґеротип: він боявся, що, коли зображення людини переходить на металеві пластинки, людина потроху витрачається. Хоч як це дивно, але цього разу Урсулі вдалося вибити дурну думку з чоловікової голови, а ще, забувши свою стару неприязнь, вона вирішила, що Мелькіадес залишиться жити у них. Проте Урсула не дозволила зробити з себе даґеротип, бо, як вона сказала, не хотіла залишитися посміховиськом для внуків. Того ранку вона вбрала дітей у найкращу одежу, напудрила їм обличчя й примусила кожного випити по ложці бульйону з мозкових кісток, аби вони змогли простояти непорушно майже дві хвилини перед чудесною камерою Мелькіадеса. На цьому сімейному даґеротипі — єдиному, який будь-коли існував, Ауреліано, в чорному оксамитовому костюмі, стоїть між Амарантою й Ребекою. У нього те саме стомлене обличчя і ясновидющий погляд, з яким через багато літ він стоятиме біля стіни в очікуванні розстрілу. Але тоді він іще не почув поклику долі. Він був тільки вмілим ювеліром, якого жителі долини шанували за мистецьку й сумлінну роботу. В майстерні, що правила водночас і за безглузду лабораторію для Мелькіадеса, Ауреліано майже не було чути. Він ніби перебував в іншому світі, поки його батько й циган голосно сперечалися, тлумачачи пророцтва Нострадамуса під дзенькіт пляшечок та стукіт кюветок, серед лавини нещасть: ненароком розлитої кислоти, перевернутого ліктем бромистого срібла і спотикань щомиті. Ауреліано працював самовіддано; розумно, з вигодою вів свої справи, тому невдовзі почав заробляти більше, ніж Урсула від продажу саморобного льодяникового звіринця. Люди тільки дивувалися, чому він, уже цілком дозрілий чоловік, досі не знав жодної жінки. І справді, жінки в нього не було.