Амаранти Урсули або змащував кокосовою олією її пружні стегна і вкритий пушком живіт, вона гралася, мов лялькою, його могутнім побратимом, малюючи на голівці губною помадою круглі блазенські оченята, а олівцем для брів — вуса, як у турка, пов'язала йому краваточки з атласних стрічок, приміряла капелюшки зі срібного паперу. Якоїсь ночі вони вимазалися з голови до ніг персиковим сиропом, а тоді облизували одне одного, як собаки, і кохались, мов навіжені, на підлозі в ґалереї, поки їх не розбудив потік хижих мурах, котрі вже були замірилися зжерти їх живцем.
У хвилини просвітління Амаранта Урсула відповідала на Ґастонові листи. Чоловік здавався їй чужим і далеким, вона й уявити собі не могла, що він скоро може повернутися. В одному з перших листів він повідомив таке: компаньйони справді вислали йому аероплан, але морське аґентство в Брюсселі помилково відправило його в Танґаньїку, де його передали племені маконде[22]. Ця плутанина спричинилася до безлічі ускладнень, і щоб визволити аероплан, потрібно було кілька років. Тим-то Амаранта Урсула відкинула можливість вчасного повернення чоловіка. Щодо Ауреліано, то його з зовнішнім світом зв'язували тільки листи каталонця та ще повідомлення, які він одержував від Ґабріеля через мовчазну господиню аптеки — Мерседес. Спочатку це був реальний зв'язок. Щоб залишитися в Парижі, Ґабріель, замість квитка назад, вирішив узяти гроші й тепер продавав старі газети й порожні пляшки, що їх викидали покоївки одного похмурого готелю на вулиці Дофіна. У той час Ауреліано легко міг уявити собі друга: він ходить у светрі з високим коміром, скидаючи його тільки навесні, коли закохані парочки заповнюють тераси Монпарнасу, і, щоб обдурити голод, спить удень, а вночі пише в пропахлій вареною цвітною капустою кімнатці, де скінчив своє ниття Рокамадур2. Однак вісті про Ґабріеля ставали такими туманними, а листи вченого каталонця такими нечастими й сумними, що Ауреліано звик думати про Ґабріеля і про старого так само, як Амаранта Урсула думала про свого чоловіка, тож коханці опинилися в безлюдному світі, де єдиною повсякденною і вічною реальністю було кохання.
Зненацька в оте царство щасливої несвідомості, як гарматний постріл, вдерлася звістка від Ґастона про те, що він невдовзі має повернутися. Ауреліано й Амаранта Урсула розплющили очі, обстежили свої душі, подивилися одне одному в обличчя, поклавши руку на серце, й зрозуміли: вони стали таким єдиним цілим, що воліють за краще вмерти, ніж розлучитися. Тоді Амаранта Урсула написала чоловікові листа, повного суперечливої правди: вона запевняла Ґастона в своєму коханні й бажанні знову побачити його, а потім, називаючи це фатальним накресленням долі, визнавала, що не може жити без Ауреліано. Всупереч їхнім побоюванням, Ґастон відповів спокійним, майже батьківським листом, де аж два аркуші було присвячено осторогам проти зрадливої пристрасті; лист закінчувався недвозначними побажаннями, щоб вони були такі ж щасливі, як був він сам під час свого короткого подружнього життя. Ґастонова поведінка стала цілковитою несподіванкою для Амаранти Урсули, вона вирішила, що сама дала чоловікові бажаний привід кинути її напризволяще, й відчула себе приниженою. Через півроку вона розсердилася ще дужче, коли Ґастон написав їй із Леопольдвіля, де йому нарешті вдалося повернути свій аероплан, листа, в якому не було нічого, крім прохання вислати його велосипед, бо, мовляв, це єдина дорога для нього річ, з усього, залишеного ним у Макондо. Ауреліано терпляче втішав роздратовану Амаранту Урсулу, намагаючись показати їй, що він може бути добрим чоловіком не тільки в щасті, але і в біді; буденні турботи, що лягли на них після того, як скінчилися Ґастонові гроші, зв'язали їх почуттям товариськості — в ньому не було сліпучої, всепоглинаючої пристрасті, однак воно давало їм змогу кохати одне одного й тішитися щастям так само, як у розпал бурхливих насолод. На той час, коли вмерла Пілар Тернера, вони вже чекали дитини.
Поки тривала вагітність, Амаранта Урсула пробувала налагодити виробництво намиста з риб'ячих хребців, але не знайшла на них покупців, крім Мерседес, що купила понад десяток. Уперше за все своє життя Ауреліано зрозумів, що його здібність до мов, енциклопедичні знання, рідкісний дар згадувати різні подробиці про нібито зовсім не відомі йому далекі події й місця так само непотрібні, як і скринька з родинними коштовностями його дружини, вартість яких у ту пору дорівнювала, мабуть, усім разом узятим запасам грошей останніх жителів Макондо. Подружжя існувало якимсь дивом. Амаранта Урсула не втратила ні свого гарного настрою, ні таланту до любовних витівок, але виробила в собі звичку сидіти в ґалереї після їжі, немовби під час якоїсь дивної сієсти, безсонної й сповненої мрій. Ауреліано теж був поряд з нею. Інколи вони сиділи отак одне проти одного аж до смерку, дивились одне одному в вічі, відпочивали, й у цій блаженній бездіяльності їхнє кохання було таке ж палке, як раніше в шаленстві. Невпевненість у майбутньому повернула їхні серця до минулого. Вони згадували себе у втраченому раї безнастанного дощу: як вони чалапали по калюжах у дворі, вбивали ящірок і вішали на Урсулу, як гралися, ніби ховаючи її живцем, — і ці спогади відкривали їм істину, що завжди, відколи пам'ятали себе, вони були щасливі удвох. Амаранта Урсула згадала той вечір, коли вона зайшла до ювелірної майстерні і Фернанда сказала їй, що маленький Ауреліано — нічия дитина: його знайшли в кошику, який плив річкою. Хоча це пояснення видавалось їм не дуже вірогідним, вони не мали відомостей, щоб замінити його іншим, правдоподібнішим. Обговоривши всі можливості, вони залишилися впевнені в одному: Фернанда не могла бути матір'ю Ауреліано. Амаранта Урсула схилялася до думки, що він — син Петри Котес, але про батькову наложницю вона пам'ятала тільки різні бридкі плітки, отож таке припущення викликало ґримасу огиди в їхніх душах.
Мордований впевненістю, що він доводиться братом своїй дружині, Ауреліано зробив вилазку до оселі священика, щоб пошукати у відвологлих, переточених міллю архівах який-небудь вірогідний слід свого походження. У найдавнішому з виявлених ним метричних записів мовилося про Амаранту Буендіа, хрещену в отрочому віці падре Никанором Рейною в ті часи, коли він намагався довести існування Бога за допомогою фокусу з шоколадом. У якусь мить в Ауреліано зринула надія, що, можливо, він — один із сімнадцяти Ауреліано, записи про хрещення яких простежувались у чотирьох томах, але дати виявилися надто давніми, як на його вік. Побачивши, що Ауреліано, блукаючи в лабіринтах крові, дрижить від хвилювання, замучений подагрою священик, котрий спостерігав за ним зі свого гамака, співчутливо спитав, як його звуть.