Він глибше вдихнув повітря — ще не уловив свого власного пожвавлення, вдихнув ще раз, глибше, пожадливіше, і зрозумів: у прочинене вікно з балкону запливав струм тютюнового диму і слався по кімнаті, він пізнав "Опал", і тоді зрозумів: то на балконі потайки курила Ганна Іванівна.
Щоб він не знав! Вголос засміявся: ховається, як школярка.
— Ти чого? — прочинила вона двері.— Увімкнути світло?
— Не треба... Нехай так...
Вже було зовсім поночі. Однак він чітко вловлював темну постать дружини. Ганна Іванівна ніколи-у його сприйнятті не була остаточною. Він бачив її водночас усією, якою лиш вона була й бувала впродовж життя: закоханою дівчиною і розквітлою жінкою, і молодою Алінчиною мамою, міцною рум'яною богородицею, і надійною, вже трохи й підтоптаною подругою свого життя,— для нього в образі Ганни Іванівни не було послідовної зміни станів і якостей, вона була об'ємна і у просторі, і у часі також, і ця часова об'ємність відводила від Ганни Іванівни загрозу старіння і руйнування і ставала для нього особливо відчутною у пору відпочинку, роз* слаблення чи навпаки, емоційного піднесення.
Ганна Іванівна завжди уловлювала такий стан чоловіка, вона й зараз знітилася, розчулена, і тихо, нібито несміливо, наблизилася.
Колись вони вважалися далекими родичами — нерідна тітка, з якою виросла Ганнуся, доводилася Йвановому батькові багатоюрідною сестрою, щось тринадцята вода на киселі, і коли Ганнуся вперше з'явилася в Івановому домі, вона манірно мовила: "Добрий день. Ви, мабуть, Ваня? А я ваша кузина". Він уважно подивився на худеньке й кирпатеньке дівча і сказав: "Ну, здрастуй, кузя!" Вона наче вдавилася, потім спалахнула, та врешті розсміялася і простягла йому руку: "Здрастуй, Кузя!.."
Так вони й звали одне одного "Кузя", аж поки підросла Алінка і назвала батька Івасик-Телесик. Відтоді "кузя" вживалося рідко— х л
— Що, Кузю?..— запитав він.
— Агов, Кузю...— відказала вона і присіла на канапу поруч.
Йому пригадався натовп циганок біля Левади, і маячня про жінку, котра вилила на його слід погану воду, і своя тодішня думка, що то мовилося про Гостреньку... Ту дівчину назвали Гостренькою його товариші, бо вона мала гостреньке підборіддя, милі гостренькі вилиці і рівний гостренький носик і однак була гарна і ніжна: тонка, гнучка, повногруда, червоновуста, весела, як весняний горобчик. Він був до нестями закоханий в ту дівчину, і вона пояснювала йому мову квітів, і навіть користувалася цією мовою. Щоправда, коли він Почав сприймати її квіткові висловлювання за чисту правду (наприклад, коли вона йому дарувала, прощаючись, червону й жовту квітки, він розумів це як освідчення у коханні і жаль з приводу розлуки), вона у відповідь ухильно сміялася своїм ніжним гостреньким голоском.
Потім у його домі з'явилася Кузя,— вона приїхала вчитися,— за кілька тижнів розібралася в інтимному житті Івана і одного разу заявила люто: "Ота твоя Гостренька — просто гадина!" Він на неї дуже розсердився, а вона заплакала...
Врешті Кузя здобула перемогу. Якось увечері вона прибігла додому розпашіла, нетерпляча, аж заїкалася від хвилювання, але виклала Іванові відразу все, про що дізналася, Гостренька, як виявилося, систематично знущалася з Івана. Коли він приходив до неї ї стукав у двері, вона казала: "Зажди, Ванюшко, я заразі.." — а сама лежала на тахті і читала книжку або робила собі манікюр, і так витримувала його на східцях годину або й більше, щоб втішитися своєю владою над юнаком; а потім хвалилася подругам цими своїми подвигами.
От про це й розказала йому Кузя, і він зрозумів: усе правда. Невдовзі від Гостренької почали надходити листівки. Він не відповідав. Через півроку він отримав телеграму: "Прийди до мене дуже важливо". Він пішов. Вона із сльозами кинулася йому на шию.
— Ти стільки ходив... стільки ходив... а я не могла тобі відповісти, а от тепер, коли ти мене покинув... Я не можу без тебе, не можу, ні дня, коханий!
Вона цього ж вечора виявила ініціативу і настійність, і вже коли між ними все сталося, вона стискала руками його голову і шепотіла: "Не віддам! Не віддам!", аж поки заспокоїлася. Потім вона якось механічно вимагала освідчення і клятв на вічність, а він розумів, що вона його не любить, і його пойняла тужлива спрага чистоти...
Більше він її не бачив. Десь аж через десять років, коли Нечаєнко став уже досить відомим, він дізнався, що Гостренька одружилася і розійшлася, і зосталася у неї від того шлюбу дочка; вона любить розказувати, що Іван Нечаєнко занапастив її долю...
Ганна Іванівна торкнулася пальцями його плеча. Він не ворухнувся. Вона провела долонею по волоссю. Почала наспівувати: "Ой у полі вітер віє, а жито половіє..."
У ті часи якось зібралася у них студентська вечірка, і він, на десять років старший, був там за рівню, і ні сіло, ні впало захмелів — полетіли гальма, як не було, отак несподівано позначилась на його нервах жорстокість і доступність Гостренької. Всі розійшлися, Кузя лягла спати, і він подався до неї. Відсіч була гостра й остаточна. Прокинувся ранком, глянув — в одну мить його наче ошпарили окропом і скупали в крижаній ополонці, од стиду свого великого він не чув ні рук, ні ніг, ні голови. Він бачив, що Кузя-Ганнуся не спала — вона втупилася у стелю, в її очах був скляний відчай.
Вона поїхала додому — до тої самої стоюрідної батькової сестри, до тринадцятої води на киселі; він щось винувато мимрив, а вона сказала тоном старшої: "Цить, Кузю. Якщо немає — де ж узяти?"
Його пік сором від згадки про те, що сталося, і спочатку він тільки усвідомив, що втратив добру приятельку, а за два тижні після від'їзду Кузі він уже відчував себе закоханим у неї по самі вуха.
Шлюб їх ніколи не був простим. У перші місяці й навіть роки він не знаходив у собі тої відповіді на її кохання, якої шукали разом і він, і вона, це виповнювало життя недобрим почуттям провини, яке часом оберталося порожнечею, а зрідка — роздратуванням. І вони точно — із рук у руки — помінялися ролями, коли народилася Аліна. Ганна Іванівна поринула у своє материнство, а він покохав дружину пристрасно і неспокійно. Щодня біг з роботи, і, коли їх з Алькою не було вдома, йому робилося так сумно, хоч плач.