Мовчання.
СТАРИЙ. Тоді ми при…
СТАРА. Ну, давай по порядку… Розповідай…
Стара починає сміятися, тихенько, наче недоумкувата, потім дедалі голосніше, вибухами реготу. Старий також заходиться сміхом.
СТАРИЙ. Тоді ми засміялися, аж у нас заболіли животи, випадок був надто смішний… Сміхотун заліз у живіт, живіт голий, у сміхотуна був живіт… він мав валізу, повну сміху… сміх розсипався по землі… сміхотун також на землі, земляний живіт… тоді ми засміялися, засміялися, засміялися, кумедний живіт, голий від сміху, валіза, випадок з болем від сміху стрімголов, голий від сміху живіт, тоді ми зареготали, тоді сміхотун прийшов зовсім голий, ми засміялися…
СТАРА (сміючись). Тоді ми засміялися із сміхотуна, він приповз зовсім голий, ми засміялися, валіза, валіза сміху, сміх у животі…
СТАРІ (разом, сміючись). Ну й засміялися! При… при… О! О! Посміховисько з голим животом… зі сміхом примчало… (Дослухаються.) Ну ми… голий живіт… валіза… (Потроху вгамовуються.) Ми за… засмі… засміялися…
СТАРА. Отже, то був твій уславлений Париж.
СТАРИЙ. Краще не скажеш.
СТАРА. О, ти такий, моє серденько, такий… О, такий, ти знаєш, такий… Ти міг би стати кимось у житті, кимось набагато значнішим, ніж швейцар.
СТАРИЙ. Будьмо скромними, задовольняймося малим…
СТАРА. Може, ти занапастив своє покликання?
СТАРИЙ (раптом плаче). Я його занапастив, я його зламав, а-а-а, мамо, де ти… де ти, мамо? Пхи-пхи, я сирота. (Стогне.) Сирота, сиро…
СТАРА. Я з тобою. Чого ти боїшся?
СТАРИЙ. Ні, Семірамі, моя гівнульо, ти не моя мама… Сирота… Сиро… Хто мене захищатиме?
СТАРА. Але ж я тут, моє серденько!
СТАРИЙ. Це не те саме… Я хочу маму… ти не моя мама…
СТАРА (пестячи його). Ти краєш моє серце, не плач, мій маленький.
СТАРИЙ. У-у-у, дай мені спокій. Я зовсім кволий… мені боляче… Моє покликання завдає мені болю, воно розбилося.
СТАРА. Заспокойся.
СТАРИЙ (ридаючи з широко роззявленим, як у дитини, ротом). Я сирота… сиро…
СТАРА (пестить його, намагаючись заспокоїти). Моя сирітко, моє серденько… Ти краєш мені серце, сирітко… (Колише Старого, який хвилину тому сів їй на коліна.)
СТАРИЙ (ридає). У-у-у, моя мама! Де моя мама? В мене немає більше мами…
СТАРА. Я твоя дружина, отже, зараз я — твоя мама.
СТАРИЙ (поступаючись помалу). Це неправда, я сирота, у-у-у…
СТАРА (все ще колишучи його). Мій малесенький, сирото, сирітко, сирітонько, сиротинко, сирото…
СТАРИЙ (усе ще набурмосений, дозволяючи себе умовити). Ні… Я не хочу… я не хо…
СТАРА (наспівує). Сирота-ля-ля, сирітка-ля-ля, сирітонька-ля, сиротинка-ля…
СТАРИЙ. Ні… ні…
СТАРА (грає так само). Ля-ля, лю-ля, лі-лі-сирітка, ля-ля-сиротинонька.
СТАРИЙ (сопе, поступово заспокоюючись). Де вона, моя мама?
СТАРА. На квітучому небі… Вона чує тебе, вона бачить тебе між квітів. Не плач, бо змусиш заплакати її.
СТАРИЙ. Це теж неправда-а-а… Вона не бачить мене… Вона не чує мене… Я сирота на цьому світі, ти не моя мама… (Майже заспокоївся).
СТАРА. Ну ж бо, заспокойся, не доводь себе до плачу. Ти маєш неабиякі чесноти, мій маленький маршале. Витри сльози, увечері повинні прийти запрошені. Не варто, щоб тебе бачили отаким от… Нічого не втрачено, нічого не загублено, ти їм скажеш усе, ти поясниш, що маєш послання… Ти завжди твердив, що скажеш це… Треба жити, треба боротися заради свого послання…
СТАРИЙ. Маєш рацію, у мене є послання. Я борюсь… Маю щось таке… послання, яке мушу передати людству…
СТАРА. Людству, моє серденько, людству твоє послання!
СТАРИЙ. Авжеж… авжеж…
СТАРА (витирає Старому носа, витирає сльози). Так, ти мужчина, солдат, унтер-офіцер…
СТАРИЙ (злізає з колін Старої і, схвильований, міряє сцену маленькими кроками). Я не такий, як інші, у мене в житті є ідеал. Можливо, як ти кажеш, я обдарований, я талановитий, але мені не щастить. Я був взірцевим унтер-офіцером, завжди був на висоті становища, здається, достатньо…
СТАРА. Тільки не для тебе. Ти не такий, як інші, ти величніший. Однак, ти міг би лагодити з усіма, як усі. Ти ж посварився з усіма друзями, начальством, маршалами, з твоїм братом.
СТАРИЙ. Це не моя провина, Семірамі, ти добре знаєш, що він сказав.
СТАРА. Що ж він сказав?
СТАРИЙ. Він сказав: друзі, я бачу блоху. Я завітав сюди з надією залишити блоху у вас…
СТАРА. Так кажуть, мій любий, ти не повинен був звертати на це уваги. Але чому ти посварився з Карелом? Він також припустився помилки?
СТАРИЙ. Ти мене розгніваєш зараз, розгніваєш зараз!.. Авжеж, він припустився помилки. Одного вечора він прийшов і сказав: я бажаю вам успіху; я мав би вимовити слово, яке приносить успіх, але не вимовлю, а триматиму його в голові. І він зареготав, як дурний!
СТАРА. Він мав добре серце, мій любий. У житті не слід бути таким діткливим.
СТАРИЙ. Я не люблю такі жарти.
СТАРА. Ти міг би бути першим серед моряків, першим серед столярів-червонодеревців, першим над оркестром…
Западає довга мовчанка. Якийсь час вони сидять, напружено випроставшись на своїх стільцях.
СТАРИЙ (немов уві сні). Це було край кінця саду… Там було… Там було… там було… Що там було, моя люба?
СТАРА. Місто Париж.
СТАРИЙ. Край кінця міста Парижа було, було… Було що?
СТАРА. Що було, моє серденько, хто був?
СТАРИЙ. То було якесь місце, то був чудовий час…
СТАРА. То був такий гарний час, ти вважаєш?
СТАРИЙ. Я не пам'ятаю місця…
СТАРА. То не втомлюй собі голови…
СТАРИЙ. Це було дуже далеко, я не можу більше… його надолужити… Де це було?..
СТАРА. Але що було?
СТАРИЙ. Ну те, що я… Де було і хто?
СТАРА. Хоч де б воно було, я ітиму за тобою скрізь, я ітиму за тобою, моє серденько.
СТАРИЙ. О, мені так тяжко висловлюватись… Треба все сказати…
СТАРА. Так, то твій священний обов'язок. Ти не маєш права замовчувати свого послання. Треба звіритися людям, вони чекають на тебе… Всесвіт чекає тільки на тебе.
СТАРИЙ. Так, так, я скажу.
СТАРА. Ти справді зважився? Треба.
СТАРИЙ. Пий свій чай.
СТАРА. Ти міг би бути першим серед промовців, коли б мав більше волі… Я пишаюсь, я щаслива, що ти нарешті вирішив промовляти до всіх країн, до Європи, до всіх континентів!
СТАРИЙ. Гай-гай, мені так тяжко висловлюватись, немає легкості.
СТАРА. Треба тільки почати, і легкість прийде так само, як життя і смерть… Досить тільки бути рішучим. Саме тоді, коли говоримо, ми знаходимо думки, слова… І потім у власних словах… місто також, садок… знаходимо, можливо, все, і ми вже не сироти…