Припаркувавшись у дворі за звичкою, що засіла десь, мабуть, у спинному мозку, і зауваживши, наскільки тісним стало дворище через табун переважно новеньких авт, Михайло глянув угору, знайшов вікно кухні, далі витягнув сумку, зачинив машину, ввімкнув сигналізацію, поставлену нещодавно Іваном Пимоновичем, і подався сходами нагору. Дорогою він вагався, чи не зупинитися біля кіоска з квітами, але вирішив, що це вже буде занадто.
Лариса відчинила швидко:
— Побачила, як ти під'їздив. Це — та сама машина? Проходь, будь ласка. Здрастуй.
Михайло привітався, заходився знімати черевики в передпокої, але Лариса замахала руками:
— Що ти, тут не музей. Та й не прибрано, вибач. Заходь.
Михайло згадав про сумку, залишену під вішалкою, приніс у вітальню, видобув звідти припаси: коробку шоколаду, коньяк, ананас.
— Навіщо ти тратився?
Лариса спитала так, як частенько роблять це жінки, аби підкреслити свою хазяйновитість і ощадливість, у душі все ж задоволені увагою мужчини, ким він не був би — чоловіком, коханцем чи просто знайомим.
— Ти сама?
— Сама. Сідай, де хочеш.
Михайло впізнавав меблі, що вступили вже у ветеранський вік, килим на підлозі, добряче витертий, навіть тюль на вікнах, здається, не мінявся з тих пір, як він пішов звідси.
Виходила й заходила Лариса, накриваючи на стіл, і він мимоволі зауважував її повільну, обважнілу ходу, незважаючи на те, що жінка не розповніла, не розпливлася, як багато хто в такому віці. Подумки він порахував, скільки ж це їй.
Що ж, хоча змінився колись мінливий, рухливий, ясний погляд, хоча обличчя немов хтось притрусив крейдою, шкіра на ньому, — тоді, давно, — порцеляново-рожева, згрубіла і наче трохи обвисла, все ж Лариса поки що не програла вічного двобою жінки з головним своїм ворогом — часом, але з усього було видно, що на цю битву сил катастрофічно бракує.
Коли Лариса сіла навпроти за сервірований стіл, він помітив, що в неї дрібно посіпуються пальці. "Мабуть, нервує", — подумав Михайло.
Він налив у чарки коньяк і запропонував випити за здоров'я господині.
— Ти ж за кермом.
— Трохи можна. Забула, мабуть, що я найкраще кермував після двохсот грамів.
— Коли те було.
Лариса випила одним духом, взяла м'ясисту чорну оливку.
— Як ти знайшов мене? Довідкове дало телефон?
— Микола. Микола Бадиляк. Пам'ятаєш такого?
— Звичайно. А що тебе привело у Київ? Ти ж, здається, у Штатах?
— Батько помер.
Лариса опустила голову.
— Царство небесне. І моя мама… Вже давно…
Михайло налив чарки.
— Пом'янемо.
Він зауважив, як похапливо Лариса взяла кришталеву чарку-стопку без ніжки і одним духом ковтнула світло-коричневу рідину.
— От як воно все у цьому житті…
Лариса з'їла ще одну маслину, взяла шматочок сиру.
— Я чоловіка поховала два роки тому.
У Михайла ледь не вирвалося: "Він же зовсім молодий, чому?" Натомість сказав:
— Співчуваю, щиро співчуваю.
Лариса подивилася на нього трохи дивно, наче перевіряючи: сказано було механічно, за неписаним протоколом, що діє в подібних ситуаціях, чи справді колишній чоловік співчуває. Йому не довелося розпитувати, як і чому це сталося, Лариса сама розповіла, — видно, і досі їй боліло:
— На випробуваннях вибухнула турбіна. Просто на стенді. Він її проектував. Отак, Михайле. Ніби на війні.
Запала мовчанка. Михайло не знав, що сказати, та чи й потрібно було?
— Ти працюєш? — спитав перегодом.
— Так. Якщо це можна назвати роботою. На контракті. Покличуть — то йду. Граю старушенцій. Гриму майже не треба.
— Не жартуй. Рано себе списувати.
— Та чого там, треба правді в очі дивитись.
Михайло налив ще, почекав, поки Лариса вип'є, сам тільки губи вмочив. Вона не звернула на те уваги — чи їй було байдуже, чи схвалювала його витримку.
— А дитина? У тебе син, здається?
Коньяк почав діяти, біле обличчя ставало рожевим, вся вона пожвавішала:
— Дитині вже скоро на четвертий десяток. У мандрах, усе за грішми ганяється по білому світу. То на Півночі в Росії вугілля довбе, золото шукає, то на Далекому Сході на сейнерах крабів ловить, то з шабашниками газифікує Сибір. Я його майже не бачу, мамину радість. Приїде коли-не-коли, привезе грошей, погуляє тут від душі — і знову галасвіта.
— Хто він? За освітою?
— Кинув геологічний на другому курсі.
— Чому?
— Не знаю. Сказав, що з нього досить.
Лариса перемінилася на обличчі. Здавалося, що за мить заплаче. Але переборола себе. Коли Михайло наливав чарку, помітив, що вона дивиться кудись поверх його голови, у кут кімнати, чи що. "Як колись", — подумав Михайло і впіймав себе на тому, що це не зачіпає його. Анітрохи.
Ларисині пальці більш не тремтіли. Вона майже нічого не торкнулася на столі, хоч було чим зацікавитися, він постарався.
— А ти, Михайле, як? Вибач, не спитала, дурепа.
— Все гаразд. Живу. Працюю. Син. Дружина.
— Хто вона? Вродлива?
— Так.
— Скільки синові?
— П'ятнадцять.
— То ти ще молодий батько.
— Облиш. Яка там молодість.
— Як тобі ведеться?
— Не скаржуся. Добре ведеться. Малюю. Виставки.
— Отже, не шкодуєш, що покинув наші палестини?
— Як тобі сказати…
— Дивна річ — життя. Це ж я винна в тому, що ти виїхав тоді.
Михайло подивився на Ларису і несподівано для себе всміхнувся. Ларисі це не сподобалось.
— Чого смієшся? Хіба не так?
— Не зовсім. Як тобі сказати… З тим, що між нами, я упорався. Душило мене інше.
— Із цим усі жили. Все-таки, Михайле, маєш мені подякувати, визнай. Стрес, протидія, протест…
— Нехай, якщо тобі так утішно.
Лариса ковзнула поглядом по білому прямокутнику стола.
— У нас уже не наливають?
Спитала ніби жартома, але Михайло був певен: не помилився, подумавши кілька хвилин тому, що сталося з Ларисою. Ні, він не має підстав, просто жінка нервує, намагається віднайти порушену рівновагу.
— Ти з'їла б чого.
Сам Михайло вже не пив міцного, їв то шинку, то сир, то мідії з квадратної баночки, від яких Лариса сахнулася, як чорт від ладану.
— Не хвилюйся. Бачиш, не розкоровіла. Бо на дієті. Знаєш, Михайле, я думала, чого це раптом ти мене ощасливив візитом.
У голосі Лариси чулися тонкі надривні нотки, та й артикуляція змінилася — діяв алкоголь, але вона цього, природно, не помічала, вважаючи, що все прекрасно, що мова її переконлива, логічна і несе з собою значущі, непересічні думки, якими треба поділитися з візаві.