Портрет, подарований моделі, мав побувати на першій же виставці — це була Тетянина забаганка. "Навіщо?" — питав Дідула. "Хочу побачити себе збоку". — "То подивіться у дзеркало". — "Дзеркало нещадне, від нього лестощів не жди". — "Я вам, Тетяно, не лестив. Просто й досі не знаєте, яка ви". — "Євгене Петровичу, не ідеалізуйте стару бабу". — "Для мене ви не стара". — "А як роботу назвете?" — "Професор Шудра". — "Ой, божечки, добре, що спитала. Я тепер, слава Всевишньому, на маминому дівочому прізвищі. Уявляю собі, що робилося б у залі". — "Та що тут такого?" — "Візьміть, пане художнику, словник Грінченка. Добре, що до нього заглядає один з десяти тисяч. Ну й приліпили прізвище… Заслужив хтось у роду…"
У дворі закінчувала роботу бригада будівельників, порекомендована Бадиляком. Галичани закінчили ремонт в інституті і ладні були працювати за півціни — так допекли безробіття і безгрошів'я. Коли Дідула вирішив проблему, котра дошкуляла Михайлові, спитав: "Що робитимеш з купою грошей?" На ту пору Михайло знав, як учинить. "Ти, Петровичу, спершу скажи: житимеш тут, як я поїду?" — "Чого б не пожити? Сторожа треба, га?" — "Не жартуй. Поки я ще тут — зроблю зі стайні майстерню. Теплу. Світлу. Працюй, скільки забажаєш. 1 ще хочу капличку отам, на горі, поставити". — "Не встигнеш". — "Майстерню — встигну. А каплицю — вже коли приїду навесні. Допоможеш з проектом?" — "Спробую". — "Ну, от, батькові втішно буде на тому світі. Я тобі, Петровичу, гроші залишу". — "А це що за вигадки? Проп'ю не боїшся?" — "Проект замовиш". — "Давай, Михайле, так домовимося. Грошей я не візьму. Знайди інший сейф. Це — принципово. Між друзями ніколи не мають стояти гроші". —"Куди ж я їх?" — "Подумай. От хоча б Тетяні віддай. Чи її матері. Чи до банку поклади. Твоя воля". — "Давай у банк покладу, а тобі — доручення. Згода?" — "Я сказав — ні". — "Тоді поговорю з Тетяною. Може, хоч вона не така принципова". Євген Петрович підвів обидві руки вгору: мовляв, то вже не моє діло. Галичани почали наприкінці серпня. їх було семеро, разом із бригадиром, чорнявим вуйком років під сорок з довгими руками і високою шиєю, вислими вусами, широкими бровами і вузьким лобом під шапкою цупкої чуприни. Хтось із послідовників Чезаре Ломброзо, придивившися до нього, міг би віднести такий тип до категорії потенційних злочинців. Михайло на перших порах теж придивлявся до бригадира з насторогою, але потім стало ясно, що Ярослав, батько чотирьох дітей, залишених з матір'ю у Заліщиках, примусив би італійського психіатра засумніватися в непогрішимості його теорії антропологічних стигматів.
Ярослав (Ярко — так його йменували в бригаді) був людиною зібраною, цілеспрямованою, вимогливою, але відкритою, з гумором — отим колоритним галицьким гумором, що навиліт пробивав захисну шкаралупу моралістів і святенників. Мужики будували в Сибіру, Підмосков'ї, на Донбасі, третій рік як одірвалися від сімей — тільки гроші надсилали, і вже подумки були вдома: закінчать отут — і гайда.
Михайло запропонував Ярославу, аби ночували у домі, місця не бракувало, але Ярко відмовився: хіба як холод і дощ вдарять, а нині, по теплу, їм на свіжому повітрі — рай.
Працювали майстри швидко, але на совість. Михайло загадав провести опалення, переслати підлогу, з маленьких вікон угорі зробити широкі, вітринні чи оранжерейні, аби в майстерні царювало світло, зробити нові двері-ворота для машини і закапелок для неї, перекрити дах.
Разом з Ярославом вони піднімалися нагору (дорогою Ярко зауважив ненадійність сходів і взявся їх укріпити). Михайло показав сліди колишнього фундаменту і спитав, чи може розраховувати на бригаду.
— Ставили ми каплиці. І без проекту. Тільки зараз — ні. Хлопці так за домом скучили, що мало не виють ночами. Жінкам буде роботи, як повернуться. Бо в нас там нікому їх утішати — самі старигани лишилися.
— Тоді — навесні? Як мене не буде — Євген Петрович вас прийме. І проект на той час зроблять.
Те будівництво, бо який же то ремонт — справжня реконструкція, — прискорювало для Михайла час і потроху майже звітрило, прибрало з душі відчуття, що його навряд чи можна було з певністю визначити. Воно поселилося в ньому після відвідин Лариси.
Микола не забув своєї обіцянки, потелефонував:
— Записуй адресу і телефон. У театрі дізнався. Тільки воно тобі треба?
— Сам не знаю.
— Гляди, не хлопчик, вирішуй.
Михайло з тиждень відкладав рішення. Бо й справді — навіщо йому цей візит через стільки літ? Що він скаже їй? Вона — йому? Який сенс ворушити давно погасле кострище — там не тільки жару, а й вуглинки нема, навіть сліду іскорки. Одначе він згадав Ларису, як тільки ступив на київську землю, і бажання побачити її (проста людська цікавість, казав собі, які там почуття!) було неначе ритуал, не відбувши якого, годі вважати себе людиною вільною, самодостатньою, без комплексів.
Проте щось ворухнулося в душі, коли записував адресу, — вона не змінилася. Довго не наважувався набрати номер, навіть хотів навідатися без дзвінка, але то було б не тільки незграбно — неґречно.
Нарешті потелефонував. Трубку довго не знімали, і Михайло був вирішив, що Лариса в театрі, коли лінія ожила. Голос — той самий, колишній, може, трохи захриплий, упізнав з першої секунди. Коли назвався, запала тиша — наче на тому боці міста абоненту відібрало мову.
— Ти звідки?
— З Києва.
— Давно тут?
— Так.
— Чого ти хочеш?
— Хотів навідати, побачитись.
Лариса знову замовкла. Здавалося, й справді Михайлів дзвінок збентежив її.
— Справді?
— Ну, так. Чоловік не буде заперечувати?
— Чоловік? Ні.
Щось напружене, неприродне, якась дивна інтонація.
— Тоді — коли тобі зручно? Не хочеш удома — давай деінде. Ресторан, наприклад, підходить?
— Ні, ні. Я майже не виходжу.
Домовились на завтра. В обідню пору.
Вже по дорозі, проїхавши Печерський міст, Михайло усвідомив якусь протиприродність, силуваність своєї затії. Ні, не відчував провини перед Вандою, бо не колишні почуття вели його на цю зустріч, а от що саме — і досі достоту не визначив, принаймні звичайна логіка була тут ні до чого.
На задньому сидінні примостилася сумка з наїдками і напоями — чи нести все те у дім, чи зручно, чи не буде він смішним зі своєю "самобранкою"?