Не у кращому настрої заходив Михайло до кімнати. Гадав, що його зустріне атмосфера конфіденційності, а потрапив у велику, захаращену стосами паперів, не дуже охайну кімнату, де за столами з оргтехнікою сиділи три жінки, одна з яких підвела голову і показала на вільний стілець перед собою, а інші продовжували бесіди з клієнтами.
Середніх літ жінка у сірому, бувалому в бувальцях костюмі, з гладко зачесаним волоссям, скрученим на потилиці у безформний вузол, узяла документи, принесені Михайлом, довго роздивлялася його паспорт.
— Ви — єдина дитина в сім'ї? Батько не одружувався після смерті матері? Тобто ви — єдиний спадкоємець?
— Так, у заповіті все написано.
— Маємо перевірити. На це піде час.
— Який саме?
— Півроку. Шість місяців. Я зараз відкриваю справу про спадщину, ми зробимо відповідні запити, а тоді вже ви вступите у права на всіх законних підставах.
— Справа в тому, що…
— Я бачила ваш паспорт. Ви живете у Сполучених Штатах.
— Через те такий термін?
— Ні, це загальне правило для громадян України, де б вони не жили. Ви не турбуйтесь, можете ці півроку перебувати будь-де, це справі не завадить. 1 принесіть ще документи — ось список, тут небагато.
Він не чекав, що в цій похмурій установі працюють нормальні, більше того, приязні люди, про що й сказав.
Жінка всміхнулась:
— Чому ж похмурій? У Палаці шлюбів, звичайно, веселіше, але й там на першому місці — закон. Краще скажіть мені…
Вона озирнулася навіщось і стишила голос:
— Там справді краще живеться, ніж у нас? Мене родичі кличуть.
— Я не встиг зорієнтуватись, що нині тут. Не можу порівнювати. Там — просто інший рівень цивілізації. Матеріальної. Вищий. А люди… Різні, як і у нас, тобто у вас. Америка незалежна он уже скільки, а Україна — у віці немовляти.
— Боюсь, що з таким же державним розумом…
Жінка хотіла ще щось сказати, але підійшла колега; вона вибачилась і попрощалася.
Дорогою додому Михайло думав про несподівані півроку очікування. Ясна річ, він не сидітиме тут ці тривалі шість місяців. Треба все продумати і узгодити в часі: виставку в Німеччині, можливо, і в Україні. Час на все є — він вирішив бути тут аж до сороковин по батькові. Потім — треба щось вирішувати з вмістом шафи, не полишати ж напризволяще…
Добігло обіду, коли він вийшов з-за керма, аби відчинити ворота. У дворі одна проти одної у войовничих позах стояли жінки. Євдокію Пилипівну він упізнав одразу, а потім — і другу. То була Галина Яківна. З усього було видно, що розмова між жінками мала далеко не мирний характер.
Михайло заїхав у двір, зачинив ворота, вимкнув двигун і підійшов ближче.
— Михайле, — незважаючи на солідний вік, Євдокія Пилипівна не справляла враження Божого створіння, не здатного себе захистити. — Ти давав ключі цій дамі? Добре, що я у двір зайшла, а то б тут без тебе похазяйнували!
— У мене тут лишилися речі, — дивлячись собі під ноги, відповіла Галина Яківна. — Приїхала забрати, а тут…
— Чекайте. Звідки у вас ключі? Ви ж їх віддали.
— Ще були, я про них забула.
Михайло простягнув долоню;
— Ключі.
Галина Яківна повагалася, але віддала зв'язку, нанизану на металічне кільце.
— Які речі? Ви ж усе вивезли.
— Дрібнички різні на кухні. Потім — килим у вітальні.
Євдокія Пилипівна не витримала:
— Який килим? Тебе тут і близько не було, як Єфрему Івановичу його привезли з роботи — премію. Совісті в людей нема!
— Я вірою і правдою служила Єфрему Івановичу і маю право.
— Господиня тут була одна — Надя. Законна дружина. А ти хто? Причепилася, як реп'ях… Бач, з ключами, як злодійка, поки хазяїна нема, — чи ви ж таке бачили?
Ця сцена могла тривати як завгодно довго, і Михайло змушений був утрутитися.
— Ходімте, Галино Яківно, візьмете на кухні свої дрібнички. Або краще так: ось вам при свідкові гроші, тут на тисячу дрібничок вистачить. І не заходьте без дозволу, прошу, а якщо ще якась пара ключів є у вас у запасі, викиньте, моя вам порада.
Галина Яківна стояла з купюрами в руках, не знаючи, чи заховати чимшвидше гроші й податися з поля битви, не розпочинаючи воєнної операції, чи зіграти сцену враженої гідності, повернути долари, сказати таке і синочку, і колишній сусідці, щоб у них у носі закрутило.
Михайлові чомусь відразу стало ясно, який варіант обере Галина Яківна, але було цікаво, скільки часу в неї піде на роздуми і розрахунки.
Пані Галина зорієнтувалася швидко.
— Нехай буде по-вашому, — вимовила вона, ніби англійська королева, дозволяючи прем'єр-міністрові сплатити борги за купівлю нових коней на виїзд, і попрямувала до хвіртки.
— Зачекайте, шановна! — зупинив її Михайло. — Буду дуже вам вдячний, якщо це ваш останній візит.
Галина Яківна блиснула очима, але ефекту блискавки не досягла і зникла за парканом.
— Ти все-таки замки поміняй, — сказала, полегшено зітхнувши, Євдокія Пилипівна. — Не вірю, що це — останні, вона їх купу могла зробити.
— Поміняю, поміняю, — сміючись, відповів Михайло. — Ми тут багато що перемінимо, дайте тільки час…
Чи вичитала десь Банда, чи сама в такий спосіб розмірковувала над людською природою, але сказала колись: у будь-якому віці люди залишаються дітьми, тобто сутність їхня, найглибші — ну, хай буде — спонукальні мотиви не вищі й не серйозніші від дитячих емоцій; навіть вчинки, що завдають їм або іншим людям прикрощів, болю, — то дії дитини, котра зозла псує чи ламає іграшки. Навіть літня людина, що спізнала за життя всякого, лишається тією ж дитиною, тільки немічною і стражденною. Михайло спробував заперечити дружині: "А потвори в людській подобі, злочинці, вбивці — вони теж невинні дітки?" — "Авжеж, — спокійно відповіла Банда, — тільки погані діти, які душать кошенят або цуценят, щипають немовлят у колисці, крадуть гроші у батьків…" — "Отже, Гітлер, Розенберг і компанія — всього лише погані діти? І кавказький орел Коба-Джугашвілі побавився, заморивши голодом наших селян? Щось не те ти кажеш, Бандо". — "Не знаю. Я не думала так, як ти, Не виправдовую виродків. То аномалії. Я про звичайних людей, як я і ти".
Стоячи перед фасадом Музею російського мистецтва, Михайло почувався якщо не дитиною, то принаймні студентом, якому вперше належало переступити цей поріг. Щось було у Вандиних словах. Михайлові здавалося, що йому повертають відібрані колись трепетні, вважай, сакральні почуття забутої, загубленої у місті дитини, котра раптом побачила рідних батька-матір, і вона біжить до них, знетямлено-щаслива, і вони летять їй назустріч, не витираючи радісних сліз.