Так деструктивно Михайло тоді не думав. Він малював, долав спротив матеріалу і брак досвіду, народжував монстрів, знищував їх, лютився, торжествував, коли вогник чогось справжнього блимав десь удалині, намагався затулити той вогник обома долонями від власного пітного ремісництва. Іноді щастило, і тоді Михайло був знову готовий хоч би й на роки добровільної рабської роботи в копальнях заради крихти скарбу.
Після чергової виставки молодих, — як завжди, приуроченої до свята, — Михайла прийняли до Спілки художників і — найприємніше з усієї тієї суєти — дали майстерню. Хоча й на двох, але ж — власну. Хоча меншу за мансарду Євгена Петровича, зате вищу, з антресолями, всіляким начинням, зіпсованим і ще годящим, що позалишалося від попередників.
На входини Михайло запросив сусідів-аборигенів, колег по мистецькому цеху. Будинок був спроектований під майстерні, обладнаний вигодами першої необхідності, тож дехто з пістрявої художницької братії — скульптори, графіки, живописці — могли тут і ночувати, а то й жити, якщо круті повороти долі викидали когось із кузова сімейної вантажівки — тобто робили безквартирним.
Непогамовний Микола Бадиляк прийшов не сам, привів квартет початкуючих акторок, пообіцявши їм цікавий вечір з оригінальними митцями, майбутньою окрасою вітчизняної культури, людьми вихованими, чемними, високоморальними. Улестив і заманив на святкову пиятику, що могла стати небезпечною для дівчат, щойно набраних до допоміжного складу трупи театру. Про свій сюрприз Микола не попередив, тож на входини мужики зійшлися по-домашньому: хто у спортивному дешевому костюмі з динями-пухирями на колінах штанів, хто у заляпаному фарбою комбінезоні, хто взагалі у майці і подертих брюках. Коли ж зайшли дівчата, під різними приводами один за одним вислизали з майстерні, аби повернутися у пристойному вбранні. І посиденьки, зазвичай надміру хмільні, цього разу не перехлюпували за креш, не вибухали дурним реготом, не цвіли будяками загонистих словес. Присутність дівчат, до того ж вродливих, — Микола мав смак — поклала на товариство флер приязні і благородства. Коли дівчат повели мити руки, Микола попросив поводитися по-людськи, не розпускати рук і не заходити з компліментами за джентльменську межу: хто знає, може, ці дівчата — майбутня окраса української сцени, і взагалі, якщо й виникне якась така ситуація — то тільки з їхньої ініціативи.
— Я їх привів не в бордель, а в святилище мистецтва, — виголосив Микола, і важко було зрозуміти, потішається він чи говорить усерйоз.
З того вечора на тривалі сім років у його життя прийшла Лариса Павичева. Михайло загалом не цурався жіночого товариства, були в нього знайомі, але далі кіношних чи театральних побачень справа не йшла. Чи то спрацьовував таємний джмелівський код, що не велів одружуватися рано, чи не було серед його знайомих такої, котра сама взяла б на себе розвиток відомих подій, чи йому вистачало побачень із молодою заміжньою жінкою, чоловік якої плавав в Атлантиці і, за її словами, розумів ситуацію настільки, що не вимагав, аби та вдягала пояс цноти, — хтозна, але думка про одруження вперше майнула Михайлові, коли він побачив Ларису.
Та й було на що глянути: тоненька, очі на півобличчя, світлі довгі кучерики, милі веснянки на задерикуватому носику, цяточка родимки на верхній губі, свіжість і політ, цнота й радість, легкість і справжність… Михайло закохався.
Вечірка закінчилася пізно, дівчат треба було проводжати по домівках, і Михайло, примітивно відтіснивши бажаючих, на правах хазяїна напросився до Лариси у провожаті. Жила вона на Солом'янці, пів-Печерська пройшли пішки, розмовляючи про те, про се, придивляючись одне до одного; причім робила це в основному Лариса, бо Михайло відверто милувався нею, і не помітити цього будь-яка дівчина, хоч яка була недосвідчена чи насторожена, не могла.
Лариса натерла ноги новими черевиками, іти їй ставало дедалі важче, але терпіла, поки могла, а потім просто зняла взуття: надворі червнева ніч, асфальт і бруківка ще теплі, людей майже немає. Михайло стривожився, не дозволив дівчині бити ноги, піймав машину, і за півгодини вони стояли біля парадного входу до її будинку. Прощалися довго, і тривалі паузи між словами були красномовнішими, аніж смисл сказаного.
Михайло пройшов з добрий десяток кілометрів нічним Києвом, по-дурному, а насправді щасливо всміхаючись. Класичний випадок: людина ще не усвідомила стану в усій повноті і гадає, що настала нарешті щаслива смуга в її житті.
Михайло став завсідником театру, і хоча Лариса виходила на сцену здебільшого чи у масовці, чи в непримітній ролі, що її і в програмці не зазначали, щоразу мав нагоду побачити дівчину після вистави, чекати на неї біля виходу, відвозити додому, а якщо звільнялася раніше — запрошувати на вечерю до найближчого ресторану.
Лариса жила вдвох із матір'ю в комуналці — ще двоє сусідів, коридор, завішаний одягом, баліями, дитячими велосипедами, один телефон на всіх. Не скоро Лариса запросила до себе на чай, потім призналася, що їй прикро було за антураж: після святковості сцени — ниций побут, — але наважилася у грудні, коли, обоє змерзлі (Михайлова машина саме була в ремонті), простояли в парадному зайві півгодини.
Ларисина мати, відставна актриса, переживала не кращі часи. її чоловік, прем'єр провінційного театру, запрошений до столичної трупи, привіз із собою дружину й дочку. Поневірялися по найманих кімнатах, потім театр з великими труднощами прописав заслуженого артиста Павичева з сім'єю у "вибитій" в міськраді кімнаті. Для дружини ролей в театрі не було, вона переживала, допікала чоловікові, а потім махнула на свою кар'єру, закінчила курси перукарів і — ніби назло главі сім'ї — почала заробляти значно більше, аніж він. Подальшу історію сім'ї можна було б вважати банальною, такою вона й була для стороннього ока, а по матері пройшлася, мов якась бешега: довго не могла по-справжньому одужати й перебороти те, що стало причиною недуги, — чоловік пішов з сім'ї, пристав у прийми до театральної прем'єрші, покинувши Віру Тарасівну і дочку напризволяще.
Ларисі тоді було чотирнадцять, їй довелося перейти до іншої школи, бо на той час батько став помітною фігурою серед столичних акторів, і цікавість учителів та дівчат-однокласниць до того, що сталося в їхній сім'ї, набрала патологічних розмірів. Зрештою, все заспокоїлося, хіба що мати почала курити і заглядати до чарки частіше, ніж те личило жінці. Вона була категорично проти того, аби Лариса обрала своїм майбутнім сцену, наводила десятки аргументів, що мали погасити у дівчини бажання вступати до театрального інституту, хоча, коли батько ще тримався сім'ї, будучина дочки бачилася ним тільки в театральних шатах: дитина мала безперечні здібності, грала у шкільних виставах, вела концерти. Мати не могла заборонити Ларисі бувати в театрі, де грав батько, і дівчина стала своєю за кулісами, дихала тим підступним повітрям, котре заповнює легені сподіванням популярності, а то й слави, руйнує природні захисні механізми свідомості, які не спрацьовують навіть тоді, коли реальне життя і долі багатьох акторів аж кричать про те, що успіх не гарантований і випадає одиницям.