Мабуть, батькові набридло заходити у дім збоку, то з правого, то з лівого, і він вибрав цеглу під центральним вікном, розширив отвір у стіні, закрив його міцними, дубовими-таки дверима і збудував широкий ганок-веранду, котрий змінив і прикрасив дім. Дивно, що залишив двері з боків — вони тепер були ні до чого. Лягаючи спати, Михайло зачинив обидві на дебелі засуви. Якби йому лишатися тут, неодмінно заклав би їх цеглою. Були ще маленькі двері знадвору до кухні, оббиті бляхою іззовні й ізсередини, так само на міцному засуві, ще й хитромудрому замку, чи не надійніші за товсті цегляні стіни.
Після смерті дружини Єфрем Іванович шукав собі вдома хоч якоїсь роботи. План перебудови будинку в нього виник ще тоді, але усе відкладав.
Батько ніколи не зловживав чаркою. Коли на свята у сім'ї чи з запрошеними на іменини гостями випивав зайву, тихцем залишав застілля, йшов у спальню і вмить засинав. То вже мамі доводилося далі сидіти з гостями, частувати, догоджати сусідам і приятелям з фабрики. За якісь дві години Єфрем Іванович знову з'являвся при столі і вже не пив горілки, хоч як би його вмовляли, а тішив себе узваром — мама його вміла готувати на свій сільський копил, смакоти був незрівнянної.
Коли ж його Надії не стало, батько, не маючи як боронитися від горя, взяв у подруги пляшку. Михайло на перших порах ділив з батьком щовечірню учту: до рани, що завдала йому дружина, додалася непоправна біда, геть не співмірна з катастрофою в особистому житті, і цей подвійний тягас горілка якоюсь мірою полегшувала. Пляшки стало замало. Йдучи з роботи, батько купував уже дві; а коли й після цієї дози виникала потреба навідатись до такої собі Марії Гаврилівни по самогон, Михайло почав гальмувати.
Після сороковин Єфрем Іванович, котрий завжди ішов уранці на роботу, якої б ваги не була випита вчора чарка, на фабрику не пішов, цілий день лежав обличчям у подушку, наволоку до якої з темно-зеленого єдвабу було вишито маминими руками. Михайло ледве умовив батька повечеряти, сам налив йому похмільну, але Єфрем Іванович пити відмовився: "Досить, Надійка плаче там, приснилась уся в сльозах, про щось просила. Не розчув, але знаю, про що". Так відійшла та смуга напасті. Мала рано чи пізно закінчитися, бо горілка не давала батькові забуття чи розради — він майже не хмелів, скільки б не випив, і ступінь сп'яніння міг визначити тільки Михайло: після півлітри батько починав стукати гранчастою чаркою по стільниці і примовляти при кожній наступній: "Гей, кокочко, вдару!". Що воно означало, де батько підчепив цю смішну, неоковирну примовку, він і сам не знав.
Як багато хто в цьому світі, Михайло тікав од біди в роботу. За домом від облаштував симпатичне місце, не видне нізвідкіль, і там малював. Він навзагал не любив, аби хтось підглядав йому з-за плеча, але якщо у вихідні майстерню просто неба навідував батько, йому було втішно. Батько не заважав, навпаки, неговіркий Єфрем Іванович, сидячи недалечко від мольберта, починав оповідати історії про малого Мишка, його дитячі витівки, котрі пам'ять самого героя оповідок не зберегла, про прадіда і діда, його апокаліптичну загибель, про церкву, якій служили Джмелі і від якої майже нічого не лишилося. Легенда про підземний хід із церкви до їхнього дворища була, за словами батька, чистісінькою правдою: льох, у якому вони з матір'ю переховувалися, коли падали спершу німецькі, а потім радянські бомби, був, виявляється, залишком тунелю, його кінцевим пунктом По війні Єфрем Іванович переклав шмат підлоги у стайні; відтоді ще їла щільно припасована ляда, під якою було підземелля, й з нею і спокуса для малого Михайла гратися у хованки в сирому моторошному мороці. Погріб батько викопав ближче до кухні, вимостив підлогу і стіни цеглою, возив її саморобним вїзком і нижньої Куренівки, були там зруйновані війною будтнки — небагато, але були. Вже й холодильник стояв на кухні, а мати все ж віддавала перевагу погребу: "У холодильнику якоїсь хімії набираються харчі, а там — ні". Оповідав батько ще одну легенду — про церковний скарб, що ставав буцімто невидимий, коли до нього тяглися злодійські руки. Той скарб не міг кудись далеко подітися від церкви — хтозна, може, він десь ховається і в їхньому домі, недарма ж прадід був церковним скарбничим. Хоч хто б його шукав — не знайде, скарб колись сам відкриється, лише невідомо, коли і кому.
Михайло слухав, не припиняючи роботи, глухий батьків баритон, і втішно йому було, що тато нарешті хоч трохи відтанув душею, і прикро, що стільки літ мав рідну людину мало не за ворога, за руйнівника його сімейного раю.
Працював тоді Михайло жадібно. "Як перед смертю", — по-дурному жартував перед друзями, які вряди-годи навідували його, кликали на вернісажі, якісь зібрання спілчанські, а то й просто на приятельську пиятику. Натоді Михайло мав ім'я; його роботи, задерикуваті, свіжі на загальному тоді тлі "партійності і народності", мали резонанс, і коли керівництву спілки доводилося інколи приймати гостей із зарубіжжя, скептичних щодо соціалістичного мистецтва, їм демонстрували Джмеля і ще кількох живописців, монументалістів, графіків, — мовляв, у нас не оранжерея, де вирощуються стандартні червоні троянди, а широкий, вільний мистецький простір, де в горах квітнуть едельвейси, а в долинах — що завгодно, навіть будяки квітують — на любителя.
І коли до якоїсь із країн "соціалістичної співдружності" для підтримування "творчих контактів" треба було відрядити митця не конвеєрного крою, частенько дебатувалося прізвище Михайла, і те, що він не був членом партії, навіть було позитивом, особливо після подій у Чехословаччині — колір радянського прапора відтоді став означати не тільки для інтелігенції, а й для народів країн буферного соціалістичного поясу не схід сонця на вітряну погоду, а колір пожежі і крові.
Уперше за рубіж Михайло поїхав до "демократичної" Німеччини. Берлін не справив на нього того враження, на яке сподівався, — бруднувате темне місто, лише Карл Маркс-алеє, колишня Унтер ден Лінден, незвично освітлена вночі, вдиралася через вікна готельного номера ревом авт, ніби тут влаштовувалися швидкісні перегони.