У листі було чимало такого, що здалося попервах Михайлові чимось на зразок фамільних легенд, у реальність яких навряд чи варто вірити, — так стара людина огортає минуле роду туманом таємничості і хоче, аби до того нащадок ставився не скептично чи іронічно, а, як сказала б Ванда по-польському, зберігаючи zaufanie, szacunek — довіру, пошанівок до заниклого в безвісти часу, колись цілком достовірного, матеріального, який чекає на воскресіння і шану.
Михайло поклав собі ще раз перечитати листа, як вляжеться сьогоднішня суєта, спробувати розшифрувати місця, що видалися йому темними, вартими уваги лише як свідоцтво загадкової орнаментальності пам'яті.
Про Галину Яківну батько написав небагато і без жодного сантименту, ніби про річ, що слугувала певний час, а далі навряд чи була потрібна. Хоча лихого слова про неї не було, але — і крапельки тепла при згадці. Виходить, мала рацію Євдокія Пилипівна.
Хоч як там було, Михайлові до всього додавався неприємний клопіт — з'ясовувати стосунки з цією жінкою. Рано чи пізно це доведеться зробити.
Народу у двір прибувало — здебільшого то були жінки, літні й молоді, помічниці Галини Яківни. Михайло підійшов до неї запитати, чи є потреба в чомусь.
— Усе є, Михайле Єфремовичу, і на сороковини стачить. Я решту віддам.
Михайло махнув рукою.
— Пляшок не забракне?
— Ще й залишаться. Самої горілки — сім ящиків, куди ж іще?
У будинку Михайло побув недовго — пройшовся коридором, позаглядав у кімнати і вийшов через залу їдальні і кухню на задній двір, до саду і городу на терасах. Молоді яблуньки, посаджені батьком десь по війні, тоненькі попервах, подібні до тодішнього Михайла, дванадцятилітнього, худого, як хорт, хлопчака, котрому весь час, навіть уві сні, хотілося їсти, ті яблуньки, які росли разом з ним, набираючи життєвої сили у стовбур і гілки, нині стояли, вже обтяжені роками, з порепаною корою, обламаним унизу всохлим гіллям, з болячками і дуплами, але крізь могутні крони світились червоними і жовтими боками яблука, що їх невдовзі треба знімати, як новорічні скляні лискучі кулі з ялинки. Стовбури плодових дерев — між яблунь росли вишні і сливи — було ще навесні побілено; тепер крейда обсипалася, збереглися лише її бліді сліди. Михайло згадав, що то був його з матір'ю клопіт — білити стовбури і стовбурці навесні, згадав, як важко було матері з поламаною ногою тягати відра, як він силою видирав їх з маминих рук, а та сварила його: "Не лізь, килу наживеш… "Він підійшов до ближчої яблуні, притулив долоні до стовбура, і незвична волога підступила йому до очей. Боже, коли те все було…
Стежкою, що подекуди переходила у східці, вирізані у крутизні й укріплені шматками нарізаної дошки-сороківки, поставленими сторч, Михайло вибрався на лисину горба. Не так уже й високо він піднявся (в дитинстві то був майже траверз альпініста), але дихав якусь хвилину важкувато.
Йому схотілось ще раз поглянути на Дніпро, на білі території забудови по той бік річки, що ними віз його водій з аеропорту, вдихнути чистого, не присмаченого міськими випарами повітря. Геть новий краєвид, що не кажи. За спиною Михайла, на ще солідній відстані, видно було свіже міське будівництво, вважай, черговий новий мікрорайон. До Михайлового кутка від високих зграбних будинків було ще далеко, але він знав апетити зодчих; у будь-якій країні кожен клапоть міської землі, не поритий котлованами майбутніх архітектурних досягнень, нехай і серійних, викликав у них мало не зубний біль. Дивно, що досі не добралися до Центрального парку в Нью-Йорку. Тутешні добралися б. Хоча, може, він перебільшує. "Не будь туристом-критиканом, ти на своїй землі і нічого про неї, теперішню, не знаєш", — сказав він собі подумки, водночас дивуючись, чого це його повернуло на дурну мізантропію.
А найдужче тягло нагору неусвідомлене, мало не сюрреалістичне бажання ввійти нарешті в той світ, який покинув так давно, хоча добре розумів, що це навряд чи досяжне для людини, ще й такої скептичної, близької до фаталізму, якою він вважав себе. Однак щось ворушилося в глибині єства, якщо хочете — душі, і на якусь мить він відчув себе малим, беззахисним і всеможним водночас, сповненим життєвої жаги і сподіваннями на малі й великі чудеса і відкриття. Це відчуття тривало недовго, але все ж навідало його, і Михайло подивувався, що здатен іще на такі емоції.
На еміграції він згадував цей куренівський куток, весь Київ, який він знав; думав подеколи і про колишню дружину, про свої колись нестерпні тортури безвиході, але ті спогади не мали над ним ностальгійної, фатальної для багатьох влади, бо поклав собі за мету повернутися колись сюди, додому, тільки переможцем, а не перемеленим обставинами фаршем у подобі людини, побитим собакою, плаксієм, котрий нарікає на долю і просить співчуття.
Шкода, що зібрався надто пізно. Міг би й раніше приїхати, вони про таку можливість говорили з Вандою: побували б на її батьківщині, потім — в Україні, і син з ними — щось та залишиться в юному серці, геть не схоже на мале нью-йоркське, широке слов'янське небо побуде йому в очах. Усе відкладали. Здавалося, батько — вічний.
Михайлові вчора наговорили багато слів утішання, — мовляв, Бог дав — Бог узяв; дай, Господи, всім дожити до таких глибоких років; і не сам був батько; ніхто, ніколи й нікому не зарадить, коли прийшла пора, а ти прилетів оце — і душі батьковій легко, вона, душенька, ще тут, поміж нас, із нами. Михайло слухав усе те з належним виразом обличчя, проте не сприймав як щось посутнє, та й люди, котрі слова ті казали, мабуть, просто виконували заведений ритуал. Зрештою, нічого ліпшого людство не вигадало для таких скорботних днів, як набір співчутливих слів. Наче валеріана — не вилікує, але хоч трохи заспокоїть.
Крізь крони дерев проглядав унизу тільки дах будинку, дворища не було видно, жоден звук звідтам не долинав сюди. Михайло міг би стояти тут довго, але годинник показував початок п'ятої, треба вертатися.
Віддалік, у напрямку нового масиву, ще в перші роки по війні стояв майже зрівняний місцями з землею, але ще помітний підмурівок, фундамент колишньої церкви. До війни Михайло з хлопцями затівали у руїнах гру в схованки, а то й у війну. Нині він, наостанок роздивляючись навкруги, нічого на тому місці не побачив. Коли був геть уже дорослий, студент, батько якось розповів, що дід — його, Михайла, дід, Іван Оникійович, — загинув саме тут, рятуючи церкву від пожежі. Розповів півправду, і тільки зараз, з батькового листа, Михайло довідався, як воно було. І про плями, червоні страшнуваті знаки на долоні, що виступали в батька вряди-годи, написав Єфрем Іванович: мовляв то знаки бузувірського полум'я, стигми, пам'ять, що її нічим не стерти.