Михайло знав, що чекатиме на нього тут, принаймні передчував: непросто буде йому повернутися, минуле неодмінно виповзатиме з кожного кутка, дивитиметься на нього з гілок яблунь, з терас, нині заплетених виноградною лозою, з давніх фотографій на стінах, з його давніх, подеколи ще студентських робіт, розвішаних у залі їдальні; воно прозиратиме в очах людей, яких так давно не бачив і які зістарилися за цей час так само, як і він, — де тут подінешся…
— Ну що, впізнав стару? — спитала Євдокія Пилипівна, обіймаючи гостя. — Тільки не бреши. Якби побачив десь на вулиці — нізащо.
Михайло мовчав, усміхаючись: він згадав манеру Євдокії Пилипівни — вона завжди хотіла здаватися молодшою і змушувала людей заперечувати, коли скаржилася на свої роки ("Що ви, що ви, Євдокіє Пилипівно, ви ще нівроку, дай, Боже, і нам отако…").
Михайло, згадавши правила старої як світ гри, поспішив утішити жінку:
— Ви, Євдокіє Пилипівно, слава Богу, всім рокам наперекір!
Євдокія Пилипівна всадовила Михайла при столі, накритому темно-малиновим обрусом з витканими по ньому чи то папугами, чи жар-птицями, поставила карафку, чарки і тарілки з домашнім печивом.
— Дев'ятини завтра, Михайле, а ми давай пом'янемо нині, і з приїздом тебе.
Домашня горілка, настояна на калгані, була міцна.
— Євдокіє Пилипівно, мені треба на могилу до батька. Машина у дворі. Покажете?
— А чого ж, звісно. Може, Тетяни дочекаєшся? Вона має прийти. В інституті зранку, документи розбирають, була в приймальній комісії, то й досі клопоти.
— В якому інституті?
— Була в університеті, тепер у приватному вузі, я толком і не скажу, як іменується. Різне там, ну а вона за фахом. Як маєш час, то зачекай. У мене дещо для тебе тут…
Євдокія Пилипівна підвелася, пішла кудись углиб будинку, повернулася з синім пластиковим пакетом, защебнутим на кнопку.
— Єфрем Іванович велів тобі передати з рук у руки. Тобі всякого наплещуть у вуха, краще я скажу, як воно є насправді.
Михайло витягнув з пакета папери. То був батьків заповіт, завірений нотаріусом і позначений минулим роком.
— Тобі Галина Яківна нічого не казала? — Ні.
— Ще скаже. Покійний батько твій віддав оце нам з Тетяною, бо не довіряв Галині. Як узяв він її в дім — була як миша тиха та непомітна; а як слабувати став Єфрем Іванович — воно ж роки своє беруть, ще й які роки! — то почала його гризти, аби шлюб оформив. Сміх та й годі… Будинку схотілося. У самої ж дім, як грім, на Нивках. Мало. Людям усе мало, ніби на той світ щось із собою забереш… А так — нічого не скажу, гляділа вона за Єфремом Івановичем по совісті принаймні про людське око. Оце сказала, а ти як хочеш. її на кладовище візьмеш?
— Не знаю. Незручно якось…
— Візьми, візьми, сидіння не пересидить. Нехай уже…
Тетяни не було, поїхали на Берковці без неї. Батька поховали біля матері — добре, що збереглися документи, та й то побігати довелося, аж поки довели право покійного спочити поряд з дружиною.
Всі ці балачки долинали до Михайла ніби крізь вату, він почувався так, ніби пасажир літака, що стрімко набирає висоту, і перепад тиску змушує ковтати слину, аби позбутися дзвону у вухах і тиску у скронях.
Ще свіжа земля лежала за старою металевою огорожею; прив'ялі квіти на підбитому лопатами копачів горбочку, кілька штучних вінків вколо дерев'яного хреста сховалися під свіжими жоржинами і вінками, що їх купив Михайло на базарчику перед входом. Худорлява рухлива тітонька, вражена щедрою купівлею, подарувала Михайлові від себе дві свічки в металевих різьблених пеналах, аби вогонь не погас од випадкового повіву вітру: "Царство небесне татові вашому і матінці".
Михайло хотів був одразу домовитись про пам'ятник обом, але Євдокія Пилипівна відрадила робити це похапцем:
— Не спіши, ти ж побудеш іще, навіщо зопалу, час потрібен, земля сяде, не годиться, на все свій звичай…
День стояв прозорий і спекотний, з іще високим угорі гарячим серпневим сонцем; чути було пташині перемовки у кронах високих дерев, стриманий гул траси за далекою огорожею кладовища, на запах свіжих квітів прилетіли метелики, покружляли, але не сіли; за ними звідкілясь нагодився розкішний чорно-золотий джміль, він покружляв над головами людей, понизив свій політ і сів на найбільшу квітку, пошукав нектару поміж пелюсток, але, мабуть, жоржина не дала звичної поживи; він потоптався трохи по ній, зграбно перебираючи ніжками, зірвався і полетів собі далі.
Не схильний до сантиментів, скептичний щодо містики, прикмет і забобонів, Михайло Джміль у ту секунду подумав про таємні знаки, що інколи подаються людині, і зрозумів людей, котрі тлумачать їх у той чи інший спосіб. Чому до батька на могилу прилетів саме джміль і чого прилетів саме тоді, коли біля неї стояв він, син? Звичайна випадковість, звісна річ, але Михайлове серце стислося, і до очей підступила волога.
Галина Яківна не звернула уваги на волохату комаху, а Євдокія Пилипівна підійшла, взяла Михайла за руку, показавши очима на джмеля і не розтуливши вуст.
Іван Пимонович стояв неподалік; димок від сигарети, що її він тримав між пальців, рівно піднімався вгору, і вже там кучерявився і розтавав у нерухомому спечному повітрі. Він повідкривав усі дверки "Волги", нагрітої до краю, і в затінку всидіти там довго було неможливо, та й розім'яти ноги не завадило. Не вперше було йому возити пасажирів на кладовище. Берковці він знав добре, а на цей глухий куток завіз людей вперше. Ті ж пам'ятники, хрести, огорожі й горбочки забутих могил. Життя конечне. Суєта суєт. Довго філософствувати Іван Пимонович не звик, тож почав думати звичне, земне — про ремонт у квартирі, про смолу для даху гаража, про чарку, що її він обов'язково вип'є увечері, пом'яне душу покійника — тут уже жінка і слова впоперек не скаже: християнський звичай.
Про завтрашні дев'ятини заговорила Галина Яківна, коли верталися додому, на Никодимівську.
— Отак, як поминки робили — у дворі накриємо.
— Ми з Тетяною поможемо, від ранку будемо, — сказала Євдокія Пилипівна.
— Багато людей було? — спитав Михайло.
— Та, вважайте, весь куток прийшов — ті, що знали Єфрема Івановича. Не скажу точно скільки, але з півсотні зійшлося, не менше. Мені поможуть, Михайле Єфремовичу, це клопіт жіночий.