Трохи розім'явши задерев'янілі в автобусі ноги, Михайло вийшов на площу перед автовокзалом, закурив другу за сьогодні сигарету, похвалив себе за те, що дотримує даного дружині слова не курити багато, роззирнувся навколо. Класичний німецький міський краєвид, старовинні будинки, дбайливо реставровані фасади, сучасні будівлі не дратують нахабною висотою й космополітичною архітектурою, чистота на хідниках і площі, на відміну від Дюссельдорфа.
До літака ще був час, Михайло вирішив випити кави і щось з'їсти вже в аеропорту — терпіти не міг запізнюватись. Отож підкликав таксі, кинув сумку на сидіння поруч із собою.
Коли він востаннє бачив батька? Невже двадцять років тому? Виходить, так. Скільки ж це йому було? Боже, справді Джмелі — довгожителі. Ще кілька років — і сто літ виповнилося б. Аж не віриться. Удитинстві Михайло думав про людей сьогоднішнього свого віку як про біблійних патріархів, а нині, коли дійшов поважних літ, не відчуває себе старим. У рейсі до Франкфурта досить одверто оцінював (подумки, звичайно) форми симпатичної стюардеси, про всяк випадок виправдовуючи свої не вегетаріанські позирки професіональним інтересом. Вік. Нікуди не дінешся. Час летить. Ванді скоро п'ятдесят. Синові Івану — п'ятнадцять.
Ларисі, виходить, під шістдесят. Чи доведеться побачитись?
Та давня історія якщо й спливала вряди-годи на пам'ять Михайлові, то не краяла серця, як попервах, з роками ставала чимось на кшталт апокрифа, що не дуже ймеш йому віри, бо надто він фантастичний.
Михайло перестав давати волю спогадам, як тільки вийшов з таксі. Скоро рейс, скоро — Київ, буде час пієти і споминів.
Паспортний контроль у порту Бориспіль Джміль пройшов швидко, а митний затягнувся. Парубок-переросток у новенькій формі з незрозумілими погонами далекою від досконалості англійською попрохав Михайла відкрити сумку. "Я, земляче, рідну мову не забув, говори по-нашому". Переросток зиркнув на Джмеля, подумавши, вочевидь, що прибулець у такий спосіб насміхається над його англійською, і почав дріб'язкову перевірку, сподіваючись, певне, викликати невдоволення пасажира, простіше кажучи, зіпсувати йому настрій. Джміль не забув манеру радянських чиновничків — від паспортистки до міністра — давати зрозуміти всім і кожному важливість їхньої ролі в державному механізмі і вирішив не реагувати на обшук, навіть не питати, що так зацікавило молодого бичка з очима, в кожному з яких світилося по долару. А вже коли митник закінчив порпатися у речах і дозволив іти на вихід, Михайло подивився на розкидані речі, взяв за рукав молодика, який почав був екзекуцію наступного пасажира, повернув його обличчям до себе і сказав англійською: "Поклади все намісце, халамиднику!". Той не зрозумів. Михайло повторив. Молодик пошукав очима своє начальство, покликав: "Тут пасажир щось каже, я не розумію". Підійшов старший за званням і віком митник: "Вот ду ю вонт?" — "Нехай цей ваш стажер покладе мої речі на місце. Для обшуку мають бути причини, і їх треба повідомити, а не длубатися в чужих трусах і шкарпетках. Год дем!" Митник вибачився і рукою показав переростку, що від нього вимагається. "Двадцять років не був на батьківщині. Дякую за гостинну зустріч".
Михайло несподівано для себе розлютився, хоч розумів, що поводиться, як молодий півник. "Все одно не прибереш стигми раба з лобів отаких, як цей викидень з села", — злостився він, прекрасно розуміючи, що село тут ні до чого.
Настрій був зіпсований — той трохи урочистий, трохи сентиментальний стан душі, що огорнув його ще в літаку, а особливо коли вийшов на трап і вдихнув рідне повітря, трохи приперчене випарами гасу, але все ж чистіше від нью-йоркського. Прошкуючи до виходу, Михайло вмовив себе не звертати уваги на неприємні подробиці — не варті вони були уваги, не за тим летів до Києва, щоб принизитись до дріб'язкового побутового роздратування. Помінявши долари на гривні, він вийшов на площу.
Перед фасадом аеропорту стояли не зграйки, а добрі зграї машин, око Михайла вгледіло серед німецьких і американських авт не тільки давню знайому — "копійку", а й двадцять першу "Волгу", схожу на фортецю на колесах.
Ще коли з батьком у них горшки були цілі, коли його перший шлюб здавався монолітним, як дружба народів СРСР, як блок комуністів і безпартійних, коли без Михайлових робіт не обходилася практично жодна з представницьких виставок, а його ім'я мастили не дьогтем, а медом, батько подарував синові таку саму "двадцять першу" — машина дісталася ветеранові заводу, вважай, задарма.
День наприкінці серпня вродився як на замовлення: сонце, теплінь, м'яке, розімліле повітря полудня. Ванда вгадала з одягом: світло-сірий костюм, світла джинсова сорочка, легкі італійські черевики і дорогі темні окуляри — така екіпіровка могла бути й у середньостатистичного американця, так само як і француза, бельгійця чи поляка, а тепер і українця, який має можливість мандрувати білим світом чи з якоїсь ділової потреби, чи просто так, аби не закиснути вдома. Було, щоправда, трохи парко у джинсі, та у сумці було кілька бавовняних светриків під шию — вдома перевдягнеться.
"Вдома…" Дивна річ, він після стількох років еміграції нарешті тут, на рідній землі, а те, не проказане вголос, лише дума-не слово переймає його єство не безхмарною нестримною радістю, а несподівано тривожним, болючим відчуттям. Після печальної телеграми Михайло постійно думав про батька, давно покійну матір, його опосіли думки по власний вік, неминучість конечності людського шляху. Грудний голос Ванди і ламкий юнацький баритончик сина повертали йому звичну зрілу рівновагу, філософський спокій фаталіста, що на нього він спирався у найскрутніші часи і тут, на батьківщині, і на еміграції.
Водій "Волги", кремезний окоренкуватий дядько у, незважаючи на літню теплінь, шкіряній кепочці-восьмиклинці на голові, жував хліб з ковбасою, сидячи на задньому сидінні з відкритими з обох боків дверцятами.
— Краківська? — запитав Михайло, ставши перед дверима.
— Що? — перепитав водій, перекочуючи за щоками харч, ніби ховрах.
— Ковбаса, питаюся, краківська? — Домашня.
— З магазина чи хазяйська?