Лікар оглянув хворого. Виявилося, що старий, якого звали Абума-Беніяра-Чіджі-Джаорі-Ліма був хворий на двостороннє запалення легенів. Було вжито всіх заходів, щоб урятувати старого від смерти, але надій було мало.
Священик-місіонер, що провадив духовну опіку над хворими лікарні, завітав чергової неділі й почав готувати хворого в далеку дорогу... Сівши коло ліжка на стілець, він поклав хворому руку на чоло і прошепотів молитву. Далі отець почав говорити про любов Божу, про його недалеку зустріч з Богом і про Воскресіння. Голос отця-місіонера все зростав і на останку вже лунав глибоким баритоном. Та Абума-Беніяра-Чіджі-Джа-орі-Ліма був якийсь байдужий до всього. Він тільки часом відганяв докучливу муху, якій сподобався кінець його носа. За тим хворий так само байдуже прийняв від отця святий образок з великим янголом, скрутив його, мов цигарку і встромив до ушної діри. Вважаючи, певно, що хворому вже однаково не пошкодить, отець простяг старому цигарку. У папуаса від цього майнула по лиці соняшна усмішка, проте цигарки він не зачав курити, а також запхав до вуха, а як священик пішов, він скоро заплющив очі й задрімав.
Дні пролітали, як солоні океанські вітри над Сама-раєм, і за деякий час, дякуючи пеніциліні та міцному прнродньому здоров'ю, хворий, на здивування лікаря й отця, почав швидко поправлятися. Більше того, він, незважаючи на свій поважний вік, швидко став зростати на вазі, а смаком до їжі випередив усіх молодших хворих лікарні.
Отець-місіонер відвідував його щонеділі. Він навіть заприятелював з ним.
Одного дня лікар, огрядна, поважна людина, сказав до отця:
— Пан-отче, ви мені не робіть конкуренції. А то хворі більше чекають на ваші цигарки, ніж на моє лікування.
Та ці жарти не спиняли невтомного отця-місіонера. Він глибоко вірив у свою місію серед колишніх людоїдів, а цигарка правила за той місток, що зв'язував його з людьми і прихиляв їх до нього.
Одної неділі, коли вже було ясно, що Абума-Беніяра-Чіджі-Джаорі-Ліма вирвався з обіймів смерти, отець став навчати старого, що це Бог допоміг лікареві його вилікувати, і за це він мусить щоденно молитися й дякувати Богові. Вислухавши, хворий кивнув головою, і тут же звернувся до лікаря, що саме підійшов, чи сьогодні він зможе дістати дві порції рижу, а, головне, меленого м'яса. Лікар покликав санітара й наказав дати хворому вволю рижу. А за тим, разом з лікарем, отець став розпитувати у старого про його минуле.
Абума-Беніяра-Чіджі-Джаорі-Ліма мав добру пам'ять і відразу почав розповідати про полювання на крокодилів, про війни з іншим племенем, з чого завжди виходив цілим.
— Тільки ось двох пальців не маю на руці — і він підніс праву руку — відрубали при нападі на селище
Гулля.
Хворому подали другу порцію рижу, і він почав його жадібно їсти.
-— Яка тут чудова природа, — звернувся лікар до пан-отця — я об'їхав недавно багато островів і кажу вам, тут вічна весна. А люди які! Немає ненависти, ін-триґ, злоби. Папуаси люди чисті, добрі, сердечні.
— Це так, пане докторе, погоджувався пан-отець — але багато чому треба подякувати нам, місіонерам. Коли б ми не проклали вам шляху, то ви б сюди й носа не показали. Адже не одного з нас, священиків, свого часу засмажили ці "сердеги" і з'їли. Тільки ми, священики, вигнали людоїдство на Папуї й зробили їх християнами. Тепер уже ви, пане докторе, не зустрінете людини, яка б без огиди згадала про людоїдство.
Коли Абума-Беніяра-Чіджі-Джаорі-Ліма запхав до рота останню жменю рижу, він чемно перепросив лікаря й запитав:
-— Пане докторе, мені було б добре, коли б ви дозволили закурити цигарку, що її сьогодні дістану від отця. Обидва, і отець, і лікар, засміялися.
— А, може б, ви ще з'їли рнжу? — запитав, посміхаючись, лікар.
— Е, рижу я дістав багато, — відповів папуас, але м'ясо ще їв би, м'ясо люблю...
Поки лікар міркував, чи дати йому ще м'яса, чи ні, отець, дивлячись на старого, раптом запитав: — А ска-жи мені так, по правді, чи ти їв колинебудь людське м'ясо?
Це раптове запитання трохи збентежило старого. У нього якось дивно заблищали очі, а по обличчю майнула тінь нерігаучости. Вкінці сказав піднесеним тоном:
— Чи я дитина, чи жінка? Само собою, що їв і то не раз. Я є з племени Ґуара-Борі. Я бився й не раз їв свого ворога!
— Але то було вже давно ?!
— Ио-йо — сказав з протягом папуас, — вже багато крісмесів минуло...
Отець був невдоволений відповіддю старого, до того ж ще й лікар раз-у-раз, хоч і жартома, кидав свої жартівливі дотепи. І священик, поводивши трохи очима по
підлозі, запитав знову хворого:
— А скажи ще раз по правді, чи їв би ти людське м'ясо й тепер, коли ти вже став християнином, віриш у Бога й носиш його у серці?
— Ні.тепер уже не міг би їсти, — не надумуючись, сказав папуас й заперечливо похитав головою.
— А скажи мені, Абума-Беніяра, чому б ти більше не їв людського м'яса? — запитав отець-місіонер по невеличкій павзі.
— Та хіба ж ви не знаєте, отче, адже я не маю зубів, — з гіркотою і здивуванням сказав папуас і розкрив перед співбесідниками свого беззубого рота.
ЦЕ ТРАПИЛОСЯ В АВСТРАЛІЇ
Сьогодні мене чекала вдома несподіванка: коли я прийшов з праці, на порозі зустрів мене Микола, мій добрий знайомий ще з Бонеґіллі. Попрацювавши місяців два разом на одному підприємстві, ми, здавалося, розлучилися з ним назавжди: його післали на працю в один кінець Австралії, а мене —— в інший. З того часу непомітно минуло понад два роки — і от він знову стояв передо мною. Але на цей раз це вже не був білявий хлопець з ніжним лицем, а стрункий чоловік із засмаглим обличчям, з буйною чуприною, зовсім він мені чомусь нагадував Миколу Джерю Нечуя-Левицького; йому тільки бракувало чумарки, сивої шапки та чобіт. Це була людина, що приїхала з трощі. Але я його пізнав відразу. Це ж ми з ним колись тікали від напівдикої розлюченої отари корів на чолі з бугаєм, — і ледве врятувалися від смерти. Але то було давно, тоді й Микола був інший — похмурий і мовчазний, здавалося, що він носив на серці якийсь біль з минулого. Тепер же він видавався мені бадьорішим.
— Ех, гора з горою не сходиться... — сказав він, лагідно усміхаючись і міцно стискаючи шорсткими й дебелими руками мою руку. — Що ж, ви й досі воюєте з лопатою та джаґаном у руках? — закінчив Микола своє вітання запитанням.