Виявилось, що він збирав і настроював радіоприймач; тепер він ввімкнув його й сказав:
— Передача з Мюнхена, Генделів "Кончерто ґросо" у фа мажорі.
І справді, на мій невимовний подив і жах, пекельна бляшана лійка почала випльовувати з себе ту суміш бронхіального харкотиння і жованої гуми, яку власники грамофонів та приймачів домовилися звати музикою, — але, так само, як під грубим шаром бруду ми вгадуємо чудову давню картину, так і за тим харкотинням і хрипінням дійсно можна було вгадати шляхетні обриси того божистого твору, його величну композицію, його сміливий, широкий подих, глибоке звучання смичкових інструментів.
— Господи, — перелякано вигукнув я, — що ви робите, Моцарте? Невже ви справді хочете, щоб ми з вами були причетні до цього свинства? Ви хочете напустити на нас цей апарат, цей тріумф нашої доби, її найновішу, переможну зброю в нищівній боротьбі проти мистецтва? Невже без цього не можна обійтися, Моцарте?
О, як холодно, як страхітливо засміявся мій моторошний співрозмовник! Засміявся нечутно, а проте все руйнуючи своїм сміхом. Він зі щирим задоволенням дивився на мої муки і все щось підкручував, направляв у своєму проклятому апараті, пересував бляшану лійку. І далі сміючись, він заливав приміщення спотвореною, бездушною, вбивчою музикою. І далі сміючись, він сказав мені:
— Не треба патетики, сусіде! Між іншим, ви звернули увагу на це ритардандо? Знахідка, га? А тепер не гарячкуйте, вдумайтесь у сенс цього ритардандо — чуєте баси? Вони виступають попереду, мов боги. Хай ця знахідка старого Генделя вразить ваше стривожене серце й заспокоїть його! Слухайте, чоловічку, слухайте без патетики й глуму, як за безнадійно ідіотичною запоною цього жалюгідного апарата вимальовуються далекі обриси музики богів! Добре слухайте, тут можна дечого навчитися. Зверніть увагу: цей божевільний рупор робить начебто найдурнішу, найбезглуздішу й найшкідливішу справу у світі, він ловить музику, яку грають десь-інде, і грубо, по-дурному, без вибору кидає її, безбожно спотворену, в чуже, не пристосоване для цього приміщення, — і все ж таки не може знищити первісного духу цієї музики, а тільки показує на ній безпорадність своєї власної техніки, доводить, що він просто бездушний механізм! Добре прислухайтесь, чоловічку, вам це необхідно! Нашороште вуха! Отак. Тепер ви чуєте не тільки спотвореного радіоприймачем Генделя, який, проте, навіть у такому гидотному вигляді лишається божистим, ви чуєте й бачите, шановний, одночасно й чудовий символ життя взагалі. Слухаючи радіо, ви чуєте й бачите предковічну боротьбу між ідеєю та її втіленням, між вічністю й часом, між божистим і людським. Бо так само, любий мій, як радіо протягом десяти хвилин навмання посилає найчудовішу у світі музику в місця, найменше для цього придатні, у міщанські салони і в мансарди, поміж сонних слухачів, що теревенять, жеруть, позіхають і дрімають, так само, як воно позбавляє цю музику її чуттєвої краси, псує її, робить рипучою, заяложує і все ж таки не може цілком знищити її духу, — отак і життя, так звана дійсність, розкидається чудовими образами світу, після Генделя йде доповідь про те, як краще підчистити баланс середніх промислових підприємств, з чарівних звуків оркестру робить неапетитну кашу, всюди в проміжок між ідеєю і дійсністю, між оркестром і вухом пхає свою техніку, свою діяльність, свої нікчемні потреби, своє марнославство. Все життя таке, хлопче, і ми мусимо таким його сприймати, і якщо ми не йолопи, то сміятися з нього. Таким людям, як ви, зовсім не личить критикувати радіо чи життя. Краще навчіться прислухатися до нього! Навчіться ставитись поважно до того, до чого варто ставитись поважно, а з усього іншого сміятися! Чи, може, ви самі робили життя кращим, шляхетнішим, мудрішим, приємнішим? О ні, мосьє Гарі, ви цього не робили. Ви зробили зі свого життя огидну історію хворого, а зі свого хисту — горе для себе. І, бачу, цій гарній, чарівній дівчині ви також не знайшли кращого вжитку, як угородити їй ножа в серце, вбити її! Ви вважаєте, що це добре?
— Добре? О ні! — розпачливо вигукнув я. — Господи, все, що я робив, таке недобре, таке безмежно дурне, таке погане! Я тварюка, Моцарте, безглузда, лиха тварюка, хвора й зіпсована, ви тисячу разів маєте слушність. Але що стосується цієї дівчини, то вона сама так хотіла, я тільки виконав її власне бажання.
Моцарт нечутно засміявся, але зробив мені велику ласку — вимкнув радіо.
Моє виправдання, в яке я щойно так щиро вірив, зненацька самому мені здалося нікчемним. Я раптом пригадав собі, що коли Герміна говорила про час і вічність, то я зразу ж був готовий сприйняти її думки як віддзеркалення своїх власних думок. А проте ні на мить не засумнівався в тому, що думка про смерть від моєї руки була її власною, що тут я нітрохи не вплинув на неї, наче інакше й бути не могло. Але чому ж я тоді не тільки прийняв цю страхітливу, дивовижну думку, не тільки повірив у неї, а навіть наперед угадав її? Може, все ж таки тому, що вона була моя власна? І чому я вбив Герміну саме тієї миті, коли побачив її голою в обіймах іншого?
Моцартів нечутний сміх звучав мудро й глузливо.
— Ви жартун, Гарі, — сказав Моцарт. — Невже цій дівчині справді не було чого побажати від вас, крім ножа? Кажіть це комусь іншому, а не мені! Ну, принаймні ви хоч загнали його добре. Бідолаха навіть не стріпнулася. Може, вам час би вже з'ясувати наслідки свого ґалантного ставлення до цієї дами? Чи ви хочете уникнути наслідків?
— Ні! — вигукнув я. — Невже ви не розумієте? Як же б я захотів уникнути наслідків! Я прагну тільки одного — спокутувати, спокутувати і ще раз спокутувати свою вину, покласти голову під сокиру, отримати заслужену кару, бути знищеним.
Моцарт дивився на мене так глузливо, що мені важко було витримати його погляд.
— Які ж ви патетичні! Але ви ще навчитесь гумору, Гарі. Гумор — це завжди гумор вішальника, і, якщо треба буде, ви навчитесь його саме на шибениці. Ви готові до цього? Так? Ну то йдіть до прокурора, відбудьте всю судову процедуру, в якій дуже мало гумору, аж до тієї миті, коли вдосвіта на в'язничному подвір'ї холодне лезо сокири відітне вам голову. Отже, ви готові до цього?