— Ти мусиш дотримувати слова, хлопче, нагадую тобі, бо будеш каятись. Я даватиму тобі багато наказів, і ти їх виконуватимеш. Це будуть милі накази, приємні, тобі весело буде виконувати їх. А наприкінці ти виконаєш мій останній наказ, Гарі.
— Виконаю, — мовив я майже несамохіть. — А що то буде за наказ?
Бозна-чому, але я його вже вгадав.
Вона здригнулася, наче від холоду, і, здавалося, почала повертатись до дійсності, але й далі не спускала з мене очей. Раптом вона ще дужче спохмурніла:
— Найрозумніше було б не казати цього тобі. Але я не хочу бути розумною, Гарі. Цього разу не хочу. Я хочу чогось зовсім іншого. Слухай уважно! Ти почуєш, чого я хочу, забудеш мої слова, сміятимешся з них, плакатимеш через них. Слухай, хлопче! Я гратиму з тобою не на життя, а на смерть і, перше ніж почати гру, покажу тобі всі свої карти.
Яке гарне, неземне було в неї обличчя, коли вона казала ці слова! В очах холодно і ясно світився мудрий сум, вони, здавалося, спізнали вже всі муки, які є на землі, і прийняли їх. Уста ворушилися важко, наче їм щось заважало, — так говорять, коли обличчя змерзне на великому морозі; але в кутиках рота, де зрідка грайливо з'являвся кінчик язика, всупереч її поглядові й голосові, прозирала чарівна, весела чутливість, палка жадоба насолоди. На спокійне гладеньке чоло спадало коротке пасмо волосся, і з того місця на чолі час від часу, як живий подих, линула хвиля хлоп'ячості, магія двостатевості. Я злякано слухав її, хоч був наче приглушений, напівпритомний.
— Я тобі подобаюся, — повела вона далі, — і вже казала чому: я порушила твою самоту, перехопила тебе біля самої брами пекла й воскресила. Але я хочу від тебе чогось більшого, набагато більшого. Я хочу, щоб ти закохався в мене. Ні, не перебивай мене, дай мені докінчити! Я відчуваю, що дуже подобаюся тобі, і ти мені вдячний, але не закоханий у мене. Я зроблю так, що ти закохаєшся, це мій фах. Я ж бо живу з того, що можу закохувати в себе чоловіків. Але затям собі, що я хочу закохати тебе в себе на тому, що вважаю тебе таким чарівним. Я не закохана в тебе, Гарі, так само, як і ти в мене. Але ти мені потрібен, так само, як і я тобі. Я потрібна тобі тепер, цієї хвилини, бо ти у великому розпачі й мусиш пережити якийсь струс, що кинув би тебе назад у вир життя. Я тобі потрібна, щоб навчити тебе танцювати, сміятися й жити. А ти мені будеш потрібен не сьогодні, а згодом, теж для чогось дуже важливого й гарного. Коли ти закохаєшся в мене, я дам тобі останній наказ, і ти послухаєшся мене, і так буде добре і для тебе, й для мене.
Вона трохи підняла в склянці одну з брунатно-фіалкових, з зеленими прожилками орхідей, схилилась над нею і втупила в неї очі.
— Тобі нелегко буде, але ти зробиш те, що я хочу. Ти виконаєш мій наказ і вб'єш мене. Ось так. Не питай більше нічого!
Вона замовкла, й далі не зводячи погляду з орхідеї, напружений, закам'янілий вираз зійшов з її обличчя, воно розцвіло, як дозрілий пуп'янок, і раптом на її устах заграла чарівна усмішка, хоч очі ще якусь мить були прикуті до квітки. Вона похитала головою, тріпнувши хлоп'ячим пасмом над чолом, ковтнула води, раптом згадала, що ми вечеряємо, і почала всмак їсти.
Я не пропустив жодного з її моторошних слів, навіть угадав її "останній наказ", перше ніж вона його вимовила, тому вже не злякався, коли почув те зловісне "вб'єш мене". Все, що вона казала, звучало для мене переконливо, як веління долі, я покірно приймав його, а проте її слова здавались мені не зовсім реальними й поважними, хоч вона промовляла їх з глибокою, страхітливою поважністю. Одна частина моєї душі вбирала ті слова й вірила їм, а друга поблажливо слухала й відзначала про себе, що й розумна, здорова, впевнена Герміна теж, виходить, має свої химери й темні глибини. Тільки-но з її уст злетіло останнє слово, як уся сцена набула відтінку нереальності й невірогідності.
Але я не міг так по-акробатичному легко, як Герміна, перескочити назад у реальне й вірогідне.
— То я тебе колись маю вбити? — спитав я, все ще ніби вві сні.
Та Герміна вже знов сміялася й завзято різала на тарілці качине м'ясо.
— Звичайно, — неуважно мовила вона. — Але годі про це, ми тепер вечеряємо. Гарі, замов мені, будь ласка, ще трохи зеленого салату! А ти хіба не хочеш їсти? Бачу, тебе треба вчити всього того, що в інших людей саме виходить, навіть їсти з задоволенням. Отже, дивися, хлопче, перед тобою лежить качине стегно, і відділяти це ніжне м'ясо від кісточки — справжня втіха. Ти маєш бути такий радісний, схвильований і вдячний, як закоханий, коли він уперше допомагає дівчині скинути кофточку. Зрозумів? Ні? От нездара. Стривай, я дам тобі шматок цього чудесного м'яса, побачиш, що це таке. Ану, розтули рота! Ох, який же ти страхополох! Оглядається на інших, щоб, не дай Боже, хтось не побачив, як він бере м'ясо з моєї виделки! Не бійся, блудний сину, я тебе не осоромлю. Але ти справді пропаща людина, коли мусиш спершу спитати дозволу в інших людей, щоб дістати якесь задоволення.
Недавня сцена мовби кудись відсунулася, все менше вірилося, що ці очі кілька хвилин тому дивилися так дивно й моторошно. О, в цьому Герміна була як саме життя: ніколи не вгадаєш, що вона зробить наступної хвилини. Тепер вона їла і всю свою увагу звертала на качине стегно, салат, торт і лікер, втішалася їжею і питвом, давала всьому оцінку, фантазувала. Кельнер забирав тарілку, й починався новий розділ. Ця жінка, що побачила мене наскрізь, що, здавалося, знала про життя більше, ніж усі мудреці світу, поводилась, як дитина, виконувала свою роль у цій маленькій дії життєвої комедії так майстерно, що я беззастережно записався в її учні. Байдуже, чи це висока мудрість, чи найбільша наївність, але тому, хто вміє так жити сьогоднішнім днем, так ним утішатися і так ласкаво й турботливо складати шану кожній квітці на своєму шляху, цінувати кожну миттєву радість, життя не заподіє ніякої шкоди. Невже ця весела дитина з таким здоровим апетитом, ця легковажна гурманка може бути водночас мрійницею й істеричкою, що бажає собі смерті, чи тверезою, корисливою жінкою, що хоче, не маючи до мене ніяких почуттів, закохати мене в себе і зробити своїм рабом? Не може цього бути. Ні, вона просто так щиро віддавалася хвилині, що не стримувала в собі ні веселого поривання, ні похмурого поклику з далеких, темних глибин душі, все в ній виявлялося до кінця.