Отже, "міщанське" як елемент, завжди притаманний людській натурі, — це не що інше, як спроба знайти рівновагу, намагання досягти середини між безліччю крайнощів і протилежностей у людській поведінці. Якщо ми візьмемо будь-яку пару таких протилежностей, наприклад, святий і розпусник, — наше порівняння відразу стане зрозумілим. Людина має змогу вся до кінця віддатися духовному, спробам наблизитись до божистого, до ідеалу святості. Але й, навпаки, вона має змогу вся до кінця віддатися фізичному потягові, домаганням своїх почуттів і всі зусилля спрямувати на досягнення миттєвої втіхи. Перша стежка веде до святості, до душевних мук, до самопожертви Богові. А друга — до розпусти, до тілесних мук, до самопожертви тлінності. І ось між цими двома стежками, дотримуючись золотої середини, й намагається жити міщанин. Він ніколи не зречеться себе, ніколи не віддасться ні буянню почуттів, ні аскетизмові, ніколи не стане мучеником, не піде добровільно на загибель, навпаки, його ідеал — не самозречення, а збереження свого "я", він не прагне ні до святості, ні до її протилежності, безумовна відданість чомусь одному для нього нестерпна, він хоче служити Богові, але хоче служити й тілесним утіхам, хоче бути доброчесним, але й хотів би мати на землі трохи затишку й вигод. Одне слово, він пробує влаштуватися посередині між крайнощами, у поміркованій і здоровій зоні, де немає великих бур та завірюх, і досягає цього тим, що втрачає інтенсивність переживань і почуттів, якою доля винагороджує життя, що не обмежує себе приписами й не боїться крайнощів. Інтенсивно жити можна лише за рахунок свого "я", а міщанин нічого не цінує так високо, як своє "я" ( правда, тільки рудиментарний залишок того "я"). Отже, замість інтенсивно жити й почувати, він береже себе й досягає безпеки, замість одержимості думками про Бога має спокійне сумління, замість радості — задоволення, замість волі — вигоди, замість нищівної спеки — приємне тепло. Тому міщанин за своєю природою — істота слабких життєвих імпульсів, він несміливий, боїться будь-де відступитися від своїх звичок, ним легко керувати. Тому він на місце влади поставив більшість, на місце сили — закон, на місце відповідальності — процедуру голосування.
Зрозуміло, що такі слабкі, несміливі істоти, хоч би скільки їх було, не можуть самі вижити, що за своєю натурою вони в цьому світі здатні відігравати тільки одну роль: бути отарою овець серед вовків. А проте ми бачимо, що, хоч у часи, коли владу захоплюють дуже сильні натури, міщанина відразу притискають до стіни, він ніколи не пропадає, навіть часом немовби панує у світі. Чому таке можливе? Ні численність їхньої отари, ні доброчесність, ні common sense і організованість не можуть урятувати їх від загибелі. Жодні ліки в світі не збережуть життя тому, в кого від самого початку воно ледве тліло. А проте міщанство й далі живе і процвітає, і далі має силу. Чому?
Відповідь буде ось яка: завдяки степовим вовкам. Насправді життєва сила міщан ґрунтується зовсім не на властивостях нормальних членів їхньої громади, а на тих надзвичайно численних аутсайдерах, яких легко поглинути, бо вони не мають виразних, твердих ідеалів. Серед міщанства завжди живе багато сильних, невгамовних натур. Характерним прикладом цього є наш Степовий Вовк — Гарі. Хоч він як індивідуальність у своєму розвитку вийшов далеко за межі, приступні міщанинові, хоч він пізнав блаженство медитації і тяжку радість ненависті й самозненависті, хоч він зневажає закон, доброчесність і common sense, а все ж залишився бранцем міщанства й не може звільнитися від нього. Отже, в самій масі справжнього міщанства залягають численні верстви цінного людського матеріалу, багато тисяч інтелектів, кожен з яких вирвався б із міщанського світу й кинувся б у вир не обмеженого приписами життя, якби не був прив'язаний до того світу своїми інфантильними почуттями і якби не був такий заражений його життєвою млявістю. Тому ці інтелекти застигають серед міщанства, слухняні, послужливі й покірні йому. Бо в міщанському світі діє перелицьований закон великих: "Хто не проти мене, той за мене!"
Спробуймо глянути на Степового Вовка, виходячи з цих засад, і він постане перед нами як людина яскравої індивідуальності і вже через саме це не як міщанин, бо кожна яскрава індивідуальність обертається проти свого "я" і має нахил руйнувати його. Ми бачимо, що в Степового Вовка є великий потяг і до святості, і до розпусти, а все ж через якусь млявість чи інертність він не може злетіти у вільний бурхливий всесвіт, не може подолати тяжіння важкої рідної планети міщанства. Тут його місце у всесвіті, тут його пута. До такого самого типу належить переважна більшість інтелектуалів і митців. Тільки найсильніші пробиваються крізь шар атмосфери, що оточує цю планету, й досягають космосу, а решта здається або йде на компроміс: вони зневажають міщанство, а все-таки належать до нього, додають йому сили і слави, оскільки врешті мусять його прийняти, щоб мати змогу жити далі. Життя цих незчисленних людей не виростає в трагедію, це швидше велика невдача, лиха доля, в пеклі якої дозрівав і дає плоди їхній хист. Одиниці, що вириваються на волю, попадають у світ, не обмежений приписами, і яскраво гинуть, вони мають ореол трагічності, але їх дуже мало. А для решти, які не рвуть своїх пут і від яких міщанство часто має велику користь, відкрите третє царство, уявний, але суверенний світ — гумор. Тим неспокійним степовим вовкам, вічним, тяжким страдникам, яким забракло сили, щоб дорости до трагедії, пробитися в міжзоряний простір, які почувають, що покликані жити у світі без приписів, а проте не витримують його атмосфери, усім їм, коли їхній дух зміцнився в стражданнях і став гнучким, надається компромісний вихід — гумор. Гумор завжди має в собі щось міщанське, хоч справжній міщанин не здатен його розуміти. В його уявній сфері здійснюються плутані, суперечливі ідеали всіх степових вовків: тут можна не тільки водночас визнавати святість і розпусту, прихиляти один до одного полюси, а ще й поширити це поєднання протилежностей на міщанина. Тут одержимий ідеєю Бога може схвалити злочинця або навпаки, але обом, а також усім іншим, що живуть поза межами умовностей, не можна схвалювати ще й нейтральну, теплувату середину — міщанство. Тільки гумор, чудесний винахід скованих у своєму покликанні до найбільших вчинків, незвичайно обдарованих, майже трагічних невдах, тільки гумор (може, найсвоєрідніше й найгеніальніше досягнення людства) робить неможливе, своїм магічним промінням пронизує і поєднує всі ланки людського єства. Жити у світі, ніби то й не світ, поважати закон і все-таки стояти над ним, володіти так, ніби ти нічим не володієш, відмовлятися, ніби ти й не відмовляєшся, — всі ці улюблені й часто формульовані вимоги найвищої життєвої мудрості здатний здійснити тільки гумор.