— Свят, свят, свят...— просипів Омелян.— Безпремінно де-небудь ударило... Ви тутешні? — спитав він велетнів.
— Ні, з Глинова... Ми глиновські. У панів Платерів працюємо.
— Молотите, чи що?
— Усяке. Поки що пшеницю збираємо. А блискавка яка, блискавкаГ Давно такої грози пе було...
Єгорушка ввійшов до хати. Його зустріла худа, горбата баба з гострим підборіддям. Вона тримала в руках лойову свічку, жмурилася й протяжно зітхала.
— Грозу яку бог послав! — говорила вона.— А наші в ст^пу ночують, ото натерпляться сердешні! Роздягайся, хлопчику, роздягайся...
Тремтячи від холоду й гидливо щулячись, Єгорушка стягнув з себе промокле пальто, потім широко розставив руки і ноги й довго не рухався. Кожен найменший рух викликав у нього неприємне відчуття мокроти і холоду. Рукава і спина на сорочці були мокрі, штани прилипли до ніг, з голови текло...
— Чого ж, хлопчику, розкарякою отак стояти? — сказала баба.— Іди сідай!
Розставивши широко ноги, Єгорушка підійшов до стола й сів на лаві біля чиєїсь голови. Голова заворушилася, пустила носом струмок повітря, пожувала й заспокоїлась. Від голови вздовж лави тягся горб, вкритий кожухом. Це спала якась жінка.
Баба, зітхаючи, вийшла і скоро повернулася з кавуном і динею.
— їж, синку! Більше частувати нема чим...— сказала вона, позіхаючи, потім пошпорталась у столі й дістала звідти довгий гострий ножик, дуже схожий на ті ножі, якими в заїздах розбійники ріжуть купців.— їж, синку!
Єгорушка, тремтячи, як у лихоманці, з'їв скибку дині з чорним хлібом, а тоді скибку кавуна, і від цього йому стало ще холодніше.
— Наші в степу ночують...— зітхала баба, поки вія їв.— Страхіття яке... Свічечку б перед образом засвітити, та не знаю, де її Степанида поділа. їж, синку, їж...
Баба позіхнула і, закинувши назад праву руку, почухала нею ліве плече.
— Мабуть, година друга тепер,— сказала вона.— Ско-^ ро і вставати пора. А наші в степу ночують... Мабуть, змокли всі...
— Бабусю,— сказав Єгорушка,— я спати хочу.
— Лягай, сипку, лягай...— зітхнула баба, позіхаючи.— Господи Ісусе Христе! Сама і сплю, і чую, начебто хтось стукає. Прокинулась, дивлюсь, аж це грозу бог послав. Свічечку б засвітити, та пе знайшла.
Розмовляючи з собою, вона скинула з лави якесь ганчір'я, мабуть, свою постіль, зняла з цвяха біля печі два кожухи і заходилася стелити Єгорушці.
— А гроза не вщухає,— бурмотіла вона.— Коли б, не доведи господи, чого не спалило... Наші в степу ночують... Лягай, синку, спи... Христос з тобою, онучку... Дині я не прибиратиму, може, вставши, з'їси.
Зітхання і позіхи баби, рівне дихання жінки, що спала, присмерк у хаті та шум дощу за вікном навівали сон. Єгорушці було совісно роздягатися при бабі. Він скинув тільки чоботи, ліг і накрився кожухом.
— Хлопчина ліг? — почувся через хвилину шепіт Пан-телія.
— Ліг! — відповіла пошепки баба.— Страх який, страх, господи! Гримить, гримить, і кінця не чути...
— Зараз пройде...— прошипів Пантелій, сідаючи.— Тихше стало... Хлопці пішли по хатах, а двоє коло коней залишилися... Хлопці б то... Не можна... Вкрадуть коней... От посиджу трохи та й піду на зміну... Не можна, вкрадуть...
Пантелій і баба сиділи поряд в ногах Єгорушки і говорили шиплячим шепотом, перебиваючи свою розмову зітханням і позіхами. А Єгорушка ніяк не міг зігрітися. На ньому лежав теплий, важкий кожух, але все тіло тряслося, руки і ноги судомило, усе всередині дрижало... Він роздягся під кожухом, але й це не помогло. Його морозило все дужче й дужче.
Пантелій пішов на зміну і потім знову вернувся, а Єгорушка все ще не спав і тремтів усім тілом. Щось душило йому голову і груди, гнітило його, і він не знав, що це: чи шепотіння старих, чи важкий дух від кожуха. Від кавуна і дині, що він їв, у роті —був неприємний металевий присмак. До того ж ще кусали блохи.
— Діду, мені холодно! — сказав він і не впізнав свого голосу.
— Спи, онучку, спи!.. — зітхнула баба.
Тит на тонких ніжках підійшов до постелі й замахав руками, потім виріс аж до стелі й перетворився на вітряк. О. Христофор, не такий, яким він сидів у бричці, а в повному облаченні і з кропилом у руці, пройшовся навколо вітряка, покропив його свяченою водою, і вітряк перестав махати. Єгорушка, знаючи, що це марення, розплющив очі.
— ДідуІ — покликав він,— Дай води.
Ніхто не озвався. Єгорушці стало нестерпно душно і недобре лежати. Він устав, одягнувся й вийшов з хати. Вже настав ранок. Небо було хмарне, але дощу вже не було. Тремтячи і кутаючись у мокре пальто, Єгорушка пройшовся по брудному подвір'ю, прислухався до тиші; на очі йому потрапив маленький хлівчик з очеретяними напіввідчиненими дверцятами. Він заглянув у цей хлівчик, ввійшов у нього й сів у темному кутку на кізяк.
В його важкій голові плуталися думки, в роті було сухо й гидко від металевого присмаку. Він оглянув свій капелюх, поправив па ньому павине перо і згадав, як ходив з матусею купувати цього капелюха. Засунув руку до кишені і дістав звідти грудочку бурої липкої замазки. Як це замазка опинилася в його кишені? Він подумав, понюхав: пахне медом. Ага, це єврейський пряник. Як же він, бідолаха, розмок!
Єгорушка оглянув своє пальто. А пальто в нього було сіреньке, з великими костяними ґудзиками, пошите на зразок сюртука. Як нова і дорога річ, дома висіло воно не в передпокої, а в спальні, рядом із матусиним вбранням; надівати його дозволялося тільки в свята. Подивившись на нього, Єгорушка відчув до нього жаль, згадав, що він і пальто — обоє покинуті напризволяще, що їм уже більше не вернутися додому, і заридав так, що мало не впав з кізяка.
Великий білий собака, змочений дощем, з клаптями шерсті на морді, схожими на папільйотки, увійшов до хліва і зацікавлено вп'явся очиїуіа в Єгорушку. Він, як видно, думав: загавкати чи ні? Вирішивши, що гавкати не треба, вій обережно підійшов до Єгорушки, з'їв замазку і вийшов.
— Це варламовські! — гукнув хтось на вулиці. Наплакавшись, Єгорушка вийшов з хліва і, обминаючи
калюжу, поплентався на вулицю. Якраз перед ворітьми на дорозі стояли вози. Мокрі підводчики з брудними ногами, мляві і сонні, як осінні мухи, бродили коло возів або сиділи на голоблях. Єгорушка подивився на них і по-