Коли зварився куліш, Димов з нудьги став чіплятися до товаришів.
— Розсівся, цабе, і перший лізе з ложкою! — сказав він, дивлячись із злобою на Омеляна.— Жадібний! Так і пнеться першим до казана сісти. Півчим був, то вже він думає, що пан! Багато вас таких півчих на битому шляху жебрає!
— Та ти чого причепився? — спитав Омелян, теж дивлячись на нього із злобою.
— А того, пдо не сунься перший до казана. Не дуже кирпу задирай!
— Дурень, та й годі,— просипів Омелян.
Знаючи з досвіду, чим найчастіше кінчаються такі розмови, Пантелій і Вася втрутилися і стали умовляти Димова не сваритися даремно.
— Півчий...— не вгамовувався бешкетник, зневажливо усміхаючись.— Отак кожний може співати. Сиди собі під церквою на паперті та й співай: "Подайте милостиньку, Христа ради!" Ех, ви!
Омелян промовчав. Димова його мовчанка тільки роздратувала. Він ще з більшою ненавистю подивився на колишнього півчого і сказав:
— Не хочеться тільки зв'язуватись, а то б я тобі показав, як кирпу гнути!
— Та чого ти до мене причепився, мазепо? — спалахнув Омелян.— Я тебе займаю?
— Як ти на мене сказав? — спитав Димов випростуючись, і очі його налилися кров'ю.— Як? Я мазепа? Еге? То ось же тобі! Іди, шукай!
Димов вихопив з рук Омеляна ложку й шпурнув її далеко набік. Кирюха, Вася і Стьопка схопились і побігли шукати її, а Омелян благально і запитливо вп'явся очима в Пантелія. Обличчя його раптом зробилось маленьким, зморщилося, заморгало, і колишній півчий заплакав, як дитина.
Єгорушка, що давно вже ненавидів Димова, відчув, як у повітрі відразу стало нестерпно душно, як вогонь від багаття палив обличчя; йому захотілося швидше бігти до валки, в темряву, але лихі, нудьгуючі очі бешкетника тягли його до себе. Палко бажаючи сказати що-небудь надзвичайно образливе, він ступив до Димова й промовив задихаючись:
— Ти найгірший з усіх! Я тебе терпіти не можу! Після цього треба було б бігти до валки, а він ніяк не
міг зрушити з місця і говорив далі:
— На тому світі ти горітимеш у пеклі! Я Іванові Івановичу пожаліюся! Ти не смієш ображати Омеляна!
— Теж, скажи, будь ласка! — усміхнувся Димов.— Порося всяке, ще молоко на губах не обсохло, вказувати пнеться. А якщо за вухо?
Єгорушка відчув, що дихати вже нічим; він — ніколи з ним цього не було раніше — враз затремтів усім тілом, затупав ногами і закричав пронизливо:
— Бийте його! Бийте його!
Сльози бризнули в нього з очей; йому стало соромно, і він, похитуючись, побіг до валки. Яке враження справив його крик, він не бачив. Лежачи на паці вовни і плачучи, він совав руками й ногамп і шептав:
— Мамо! Мамо!
І ці люди, і тіні навколо вогпища, і темні паки, і далека блискавка, що кожної хвилини мигтіла вдалині,-все тепер здавалося йому відлюдним і страшним. Він жахався й розпачливо питав себе, як це й чого потрапив він до невідомої землі, в компанію страшних мужиків? Де тепер дядько, о. Христофор і Дениско? Чому вони так довго не їдуть? Чи не забули вони про нього? Від думки, що його забуто й покинуто напризволяще, йому ставало холодно і так моторошно, що він кілька разів поривався сплигнути з паки і прожогом, не оглядаючись, побігти назад шляхом, але згадка про темні, похмурі хрести, які не-одмінпо зустрінуться йому по Дорозі, і блискавка, що мигтіла вдалині, зупиняли його... і тільки коли він шепотів: "Мамо, ма^мо!" — йому ставало начебто легше...
Мабуть, і підводчикам було моторошно. Після гого як Єгорушка втік від багаття, вони спочатку довго мовчали, далі півголосом і глухо заговорили про щось, що воно йде і що мерщій треба збиратися й тікати від нього... Вони швидко повечеряли, погасили вогонь і мовчки стали запрягати. З їхпьої, метушні і уривчастих фраз було помітно, що вони передбачали якесь нещастя.
Перед тим як рушати в дорогу, Димов підійшов до Пан-телія і спитав тихо:
— Як його звуть?
— Єгорій... — відповів Пантелій.
Димов став одною ногою на колесо, взявся за мотузку, якою було перев'язано паку, і піднявся. Єгорушка побачив його обличчя й кучеряву голову. Обличчя було бліде, втомлене й серйозне, але вже не виявляло злоби.
— Єро! — сказав він тихо.— На, бий!
Єгорушка здивовано глянув на нього; в цей час мигнула блискавка.
— Нічого, бий! — повторив Димов.
І, не чекаючи, поки Єгорушка битиме його або розмовлятиме з ним, він стрибнув униз і сказав:
— Нудно мені!
Потім, перевалюючись з ноги на ногу, рухаючи лопатками, він ліниво поплентався вздовж валки і чи то плачучим, чи то досадливим голосом повторив:
— Нудно мені! Господи! А ти не ображайся, Омелю,— сказав він, проходячи повз Омеляна.— Життя наше пропаще, люте!
Праворуч мигнула блискавка, і, наче відбившись у дзеркалі, вона зразу ж мигнула вдалині.
— Єгорію, візьми! — гукнув Пантелій, подаючи знизу щось велике і темне.
— Що це? — спитав Єгорушка.
— Рогожка! Буде дощик, то от укриєшся.
Єгорушка підвівся й подивився навколо себе. Далина помітно почорніла і вже частіше, ніж щохвилини, мигала блідим світлом, як повіками. Чорнота її, наче від ваги, схилялася праворуч.
"р~ Діду, гроза буде? — спитав Єгорушка.
— Ох, ніженьки мої хворі, застуджені,— говорив співуче Пантелій, не чуючи його й притупуючи ногами.
Ліворуч, начебто хто чиркнув по небу сірником, мигнула бліда фосфорична смуіжка й погасла. Почулось, як десь дуже далеко хтось пройшовся по залізному даху. Мабуть, по даху йшли босоніж, бо залізо пробурчало глухо.
— А він обложний! — крикнув Кирюха.
Між далиною і правим обрієм мигнула блискавка, та так яскраво, що освітила частину степу і місце, де ясне небо межувало з чорнотою. Страшна хмара насувалася, не поспішаючи, суцільною масою; на її краю висіло велике чорне лахміття; зовсім таке саме лахміття, тиснучи одне одного, нагромаджувалося на правому і лівому обрії. Цей обідраний, розкошланий вигляд хмари надавав їй якогось п'яного, бешкетного вигляду. Виразно і неглухо прогуркотів грім. Єгорушка перехрестився і став швидко надівати пальто.
— Нудно мені! — долинув з передніх возів вигук Димова, і з голосу його можна було збагнути, що він уже знову починав лютувати.— Нудно!
Раптом рвонув вітер, та з такою силою, що мало не вихопив у Єгорушки клунок і рогожу; стріпнувшись, рогожа рвонулася на всі боки й заляскала по паці й по обличчю Єгорушки. Вітер із свистом помчав степом, безладно закружляв і зчинив з травою такий шум, що через нього не чути було ні грому, ні рипіння коліс. Він дув з чорної хмари, несучи з собою густу куряву і запах дощу та мокрої землі. Місячне світло затуманилося, стало начебто бруд-нішим, зорі ще більше нахмурились, і видно було, як край дороги поспішали кудись назад хмари куряви та їхні тіні. Тепер, напевно, вихори, кружляючи й забираючи з землі пил, суху траву і пір'я, підіймалися аж до неба; мабуть, аж під чорною хмарою літало перекотиполе, і як, мабуть, йому було страшно! Але крізь пил, що заліплював очі, не видно було нічого, крім мигання блискавок.